Використовуючи речення, ускладнені однорідними членами, запишіть, що вам відомо про сучасне кіно

Моя родина дуже бережливо відноситься до речей, пов’язаних з історією нашого роду. так, з покоління в покоління предмети інтер’єру, особливі речі та фотографії. завдяки такої традиції я дуже добре знаю біографію моїх предків. так, мені відомо, що бабуся моєї бабусі була відомим у полтаві лікарем. до неї приїжджали із різних кутків країни. під час великої вітчизняної війни вона була головним лікарем у військовій лікарні та врятувала багато наших співвітчизників. були випадки, коли вона залишалась у лікарні на троє, четверо діб, іноді без сну та їжи. колеги дуже поважали її, тому що вона завжди оточуючим.  після війни в неї народилась донька – моя бабуся, яка через тридцять років також стала відомою в медицині людиною. вона стала хірургом-кардіологом і щоденно рятує хворих. по матусиній лінії в нас усі лікарі. мій дідусь родом з донеччини він ріс у родині шахтарів. його батько загинув у 1942 році під сталінградом разом зі старшим братом. з дванадцяти років він мусив піти працювати, щоб якось матусі, в якої на руках залишилося ще троє дітей. дідусь був самим старшим та пішов працювати у шахті. усе життя він мріяв стати авіаконструктором і після закінчення школи пішов навчатись в авіаційний інститут м. києва. мій дідусь дуже цілеспрямована людина, що звикла досягати у житті високих цілей. зараз він на пенсії, але залишається дуже активним і я часто звертаюсь до нього, коли мені потрібна при виконанні складних завдань. знати історію своєї родини дуже важливо – тільки так ми можемо виховувати в своїх дітях повагу та любов до близьких. крім того, народження сімейних традицій та їх зберігання отримати почуття кріпкої великої родини. саме з таких історій ми починаємо дивитися на життя по-іншому. адже не дарма говорять, що людина без минулого не може мати майбутнього! (міста і професії зміниш, я скинула з інтернета)

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.