Придумайте речення складне за схемою(під. однорідне, або змішане, послідовне, неоднорідне)повний синтаксичний розбір.​

Під вікнами насадила(присудок) Ганна(підмет) бузку, любистку, півників та півонії.

Він (підмет) не знав (присудок) ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри.

З виду дід(підмет) був(присудок) древній, столітній, хоч ще кремезний.

Вірю(присудок): до скону віків не порушиться(присудок) слово(підмет) богинь.

Лаврін(підмет) не поганяв(присудок) волів: він(підмет) забув(присудок) і про воли, і про мішки й тільки дивився(присудок) на Мелашку.

Серед садочка на клумбах цвітуть(присудок) різні-різні квіти(підмет): і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда

Мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.

В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння.