Твир розповидь про машини​

журналіст:   добрий день, миколо павлович! дуже вдячна за те, що ви згодились дати невеличке інтерв’ю. я не буду торкатися вашої політичної кар’єри та професійної діяльності, а запропоную лише декілька запитань, відповіді на які дуже цікавлять ваших, микола павлович, прихильників. тож, перше питання: які міста, зокрема, в нашій країні вам найбільше подобаються?

м. п.:   як-то кажуть: «там, де я ще не був». місто, яке мені подобається з самого дитинства – це київ. а ще мені подобаються невеличкі українські міста, перебуваючи в яких я отримую душевний покій та дійсно відпочиваю.

журналіст:   яку кухню любите?

м. п.:   звісно, рідну, українську! особливо борщ та вареники з вишнями.

журналіст:   хто ж, на вашу думку, кращий кухар – чоловік чи жінка?

м. п.:   це вже доведено часом, що чоловік. бо перетворити приготування їжі на мистецтво може лише чоловік. за винятком сім’ї. але для щоденного приготування їжі – це все ж таки жінка. лише жінки, за що ми їм дякуємо, готові витримати усю цю буденність. це ж можна з голоду померти, якщо чоловік буде готувати! спробуйте самі… (микола павлович сміється).

журналіст:   вас, миколо павлович, називають епатажною особистістю. а який ви з друзями, зокрема у сім’ї?

м. п.:   я не вважаю себе епатажною людиною. та, на мій жаль, я ніколи не був і романтиком. квіти дружині не часто дарую, та іноді намагаюсь зробити якусь приємну романтичну несподіванку.

журналіст:   чи збігаються ваші з дружиною погляди на виховання сина?

м. п.:   повністю збігаються. але моя участь у цьому важливому процесі мізерна через брак часу. уявляєте, він іноді може видати таке, що диву даєшся, наприклад, «не порушуйте мої конституційні права! ».

журналіст:   що вам подобається, а що не подобається в людях?

м. п.:   найбільше мені не подобається чванство. коли людина некомпетентна, немудра, або ще гірше – зовсім тупа – це найбільше мені не подобається. причому це не тільки неприйняття моральне і психічне, а навіть фізичне. але я ненавиджу цих людей без жодної агресії ззовні.

журналіст:   яка література вам подобається?

м. п.:   найбільш усього – класичні українські і російські літературні твори та поезії.

журналіст:   скількома мовами ви розмовляєте?

м. п.:   українською, російською, польською, інколи ійською. італійську мову, на відміну від ійської, знаю набагато краще, але користуюсь нею дуже рідко.

журналіст:   а яка музика грає у вас в машині?

м. п.:   ві перевагу сучасній легкій естрадній музиці та класичним творам, знову ж, у сучасній обробці. така музика не відволікає від дороги.

журналіст:   а як ви вирішуєте життєві труднощі?

м. п.:   частіш усього залишаюся один на один з собою. це дурниці, коли кажуть – розкажи, поділися, зніми тягар і тобі полегшає. мені від цього не стає легше. я дивлюся телевізор, слухаю музику або перевагу повному абстрагуванню. і рішення приходить само собою.

журналіст:   які у вас, миколо павлович, плани на найближче  майбутнє?

м. п.:   великих планів не має, а маленькі ви побачите самі, бо я завжди на виду.

журналіст:   дуже вам дякую за цю цікаву розмову. успіхів вам і до побачення.

м. п.:   і вам і і до побачення!

Коли дивишся на запорожця на картині Монастирського, то перш за все починаєш пригадувати, чи бачив ти таких людей у житті: він здається небагатослівним і дуже незвичної зовнішності. Найбільше увага затримується на бритій голові і оселедцю. А потім вже помічаєш і пишні вуса, і козацьку шаблю, на яку оперся запорожець.

Невідомо, чи він високого зросту, але мені здається, що він мав би бути приблизно 180 см. Бачу, що він має широкі плечі і міцні руки.

В одязі вояк дуже акуратний. Біла сорочка виразно відтіняє жупан і хутровий кунтуш. Тут дуже майстерно художник використав поєднання чорного і червоного – кольорів прапору Запорізької Січі, кольорів прапору сучасної ОУН-УПА.

Я не знаю його думок, але вираз вольового обличчя показує: про що б він не думав у цю хвилину, зображену на картині, - ці думки про минуле і майбутнє України. Може, саме у ці хвилини він згадує свою дружину, яку залишив у своєму рідному селі? Може, пригадує свою останню зустріч з батьком, який перед походом давав йому настанови про товариські звичаї на Січі? А, може, перед очима стоїть його рідний син, який сьогодні був у першому своєму бою, і тепер запорожець розмірковує, чи достатньо войовничого козака він виростив? А, може, чоловік, як у молитві, зупинився, щоб подякувати Богові за прожитий день?

Брови зведені так, ніби він хоче у кожного глядача спитати: «Чи пам’ятаєш ти про своїх предків? Про те, як ми боролись за нашу волю? Чи вірний ти своїй державі?» Коли дивишся на нього, то хочеться стати струнко і сказати: «Героям слава!»

Объяснение: