Написати план до цього твору Заходила ніч. Німіє степ і тьмариться. Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем. Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон. Ніч зайшла. Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хуторець. Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні. Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки. Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею. На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці. А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна. Розкошами, красою віє над степом… У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища — тіні. Запирскало щось… Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать. На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках — батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається. Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ. Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова пісні: Яром, яром, пшениченька ланом, Горою овес. Не по правді, молодий козаче, Зо мною живеш… Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні. Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі. Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі, марить і співає. І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота… Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні… Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак — такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе… Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака

хрещатик - головна вулиця києва, розташована неподалік від місцевості, де колись князь володимир великий хрестив свою родину. мабуть, саме так виникла назва вулиці. але згідно іншої версії, назва походить від хрещатого яру (місцини, що перехрещена ярами). довжина хрещатика лише 1,2 км, а вшир ця вулиця сягає на деяких ділянках 100 метрів. проїжджа частина дорівнює 24 метри, а обабіч вулиці висаджені дерева, що відділяють 14- метрові тротуари. уздовж лівого боку вулиці простягнувся каштановий бульвар, особливо гарний навесні, у травні, коли каштани розквітають.

як повноцінна вулиця хрещатик почав свою історію наприкінці 18 - початку 19 століття. першим забудовуватись ділянки в районі європейської (кінної) площі. у той час на хрещатик будувались переважно житлові будинки, за винятком першого київського театру – садиби, побудованої за проектом а. меленського. саме тому вулиця деякий час називалася театральною. до 1869 року головна вулиця києва звалася хрещатицькою, а потім була перейменована в хрещатик.

найтрагічніший час для хрещатика настає в роки великої вітчизняної війни. відразу ж після звільнення києва в 1943 році, починаються відбудовні роботи, а 1948 році - втілення в життя генерального плану відновлення хрещатика, запропонованого групою відомих архітекторів. згідно із проектом, хрещатик повинен був перетворитися в широку магістраль. саме тоді одна сторона вулиці була піднята на 2 м, будинки відсунулися вглиб, а перед ними з'явився знаменитий каштановий бульвар. при забудові вулиці архітектори намагалися виграшно з'єднати особливості архітектурних ансамблів із природним ландшафтом. на місці зруйнованих дореволюційних будинків виросли будинки в стилі "сталінського ампіру", які дуже вдало вмалювалися в образ нового хрещатика.

по вихідних і святкових днях вся транспортна частина хрещатику від вулиці бессарабської до майдана незалежності перекривається. вулиця стає пішохідною, що створює різкий контраст з хрещатиком буденного дня. і кияни, і гості міста мають можливість неспішно прогулятися вулицею, відчути атмосферу міста, послухати вуличних музикантів, артистів.

ВУЛИЦЯ МОГО ДИТИНСТВА

У кожної людини є найдорожчі місця в житті. Для мене — це вулиця, на якій я виросла. Зараз живу далеко звідти, але завжди пам’ятаю про неї і повертаюся туди.

Це маленька затишна зелена вулиця носить назву «Соборна». Духмяні грона білих акацій, п’янкий аромат жовтих лип, пухнастий цвіт струнких тополь, чарівні листя кленів — такою запам’яталася моя вулиця.

Наш колишній триповерховий будинок стоїть у затишному місці. У маленькому зеленому дворі багато яскравих квітів.

Запам’ятався мені на нашій вулиці і старовинний білий будинок із колись розкішним, а тепер, на жаль, занедбаним садом. Де-не-де збереглися маленькі одноповерхові будиночки в квітучих деревах і густих кущах.

Нещодавно ми з мамою ходили нашою вулицею. Початок її веде від Дніпра, від нашої улюбленої набережної з красивим пам’ятником — гордим вітрильником. У кінці вулиця знов повертає до річки через відому алею Слави.

Яка краса на Соборній восени! Дерева стоять у багряному, жовтому листі, яке потихеньку спадає додолу. Йдеш по ньому, наче по прекрасному м’якому килимі. З Дніпра доноситься свіже повітря. Відчуваєш незвичайний спокій і повне злиття з природою. Такий мій рідний куточок у Херсоні — вулиця Соборна.

Здається мені, мов у казці, Життя тут щасливо іде. І знову всім серцем бажаю Вернутись в дитинство своє.