2. Скласти речення за схемою. 1Коли), [ ]. 2.[ ], (що

люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «за добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.

і знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.

але чому все одно потрібно творити добро? мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку . перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. або просто сказати добре слово підтримки.

звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.

я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.

мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. і мені, як і усім, теж хочеться його творити. але не завжди виходить. часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. а потім почуваєшся дуже соромно. часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…

ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. від цього можна отримати велику, безмежну радість. найщасливіші люди – ті, хто вміє іншим просто по волі своєї душі. і для них це так само природно, як дихати. оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.

а той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. часто і дивитися на такого не хочеться.

знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «наймичка» тараса шевченка. ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. стара та хвора наймичка кому потрібна? ганна цього не побоялася, і все життя віддала маркові та його родині. і серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.

—  Мамо, нам сьогодні таке домашнє завдання задали, — гукнула я до мами, щойно переступила поріг дому, повернувшись зі школи. 
— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона. 
—  Я маю написати твір про те, ким я хочу стати. 
—  Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама. 
—  Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я. 
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем? 
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я. 
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко. 
—  Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе? 
—  Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра. 
—  І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я. 
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою. 
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама. 
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона. 
—  У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми. 
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона. 
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми. 
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати! 
-  Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала 
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама. 
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!