Займенник – це частина мови, яка: А) вказує на предмет, ознаку та кількість, не називаючи їх; Б) заміняє всі частини мови; В)заміняє іменник, прикметник, дієслово. 2. За значенням займенники поділяються на: А)5 розрядів; Б) 3 розряди; В) 9 розрядів. 3. Одні й ті ж займенники відносяться до двох розрядів: А) неозначених і питальних; Б) відносних і заперечних; В) питальних і відносних; 4. Неозначені займенники творяться від питальних: А) суфіксальним Б) префіксальним В) суфіксальним і префіксальним Займенники ні(в)кого, будь(з)ким, хтозна(в)кого, ні(з)чим, аби(з)ким пишуться: А) разом Б) окремо; В)через дефіс . 6. Займенники будь/хто, хтозна/що, чим/небудь, казна/чого, будь/який пишуться: А) разом Б) через дефіс В) окремо.

Объяснение:

1А   2Б  3Б 4В  5А 6В

Відповідь:

Я вважаю, що оберігати планету, екологічно використовувати ресурси- це є основним обов`язком перед нашою планетою.

У нашому житті охорона природи має надзвичайно важливе значення. Залежність людини від стану навколишнього середовища стає дедалі очевиднішою, і коли йдеться про охорону природи, то мають на увазі не тільки рослинний і тваринний світ, а й процеси, то відбуваються в кругообігу енергії, води, вуглецю тощо, зміни в атмосфері, гідросфері, грунті, в організмі людини.

Господарська діяльність людини змінює ландшафти, порушує зв'язки в природі, що встановлювалися протягом мільйонів років. І природа часто не в змозі відновити порушену рівновагу.

Заради прибутків ліси упродовж тривалого часу хижацьки винищува­лись. Як наслідок цього почали дедалі частіше траплятися згубні посухи, зменшувалася кількість води в річках, відбувалося їх замулювання.

У Південній Африці знищували гіпопотамів, щоб вони не руйнували .берегів річок, а внаслідок цього в річках стало менше риби. Гіпопотами удобрювали дно річок, сприяючи розвиткові дрібних організмів, якими живилася риба. Коли цих організмів поменшало, стало менше і риби - їй не вистачало корму. Після, припинення полювання становище зміни­лося на краще - риби в річках побільшало.

Є такий простий, відомий усім вислів - «квітучий край». Так нази­вають землі, де знання, досвід людей, їхня прихильність, любов до при­роди справді творять чудеса.

Людина завжди залежатиме від природи, бо являє собою не віддільну від неї частку. Минули ті часи, коли людина, втручаючись у природу, не ризикувала завдати їй непоправної шкоди.

Тепер, у період бурхливого розвитку науки і техніки, для блага самої ж людини необхідно, щоб її взаємодія з природою відбувалася в ро­зумних межах.

Життя українських сільських громад ґрунтувалося на певній системі моральних стосунків. Такі стосунки виявлялися під час праці та відпочинку, у середовищі рідних та знайомих, а також серед чужих людей.
Найбільше норми поведінки виявлялися у праці, а також під час спілкування у традиційних місцях: на вулицях, ярмарках, біля церкви, у крамниці, млині, кузні, на весіллях, хрестинах тощо. Тут можна було ігати стереотипи індивідуальної й колективної поведінки у ставленні до праці, до літніх людей, жінок, дітей.
Місцем масових зустрічей була церква. Біля церкви відбувався обмін інформацією, обговорювалися господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, щоб прослухати урядові накази або розпорядження сільського старости.
Обговорення новин переносилося до корчми. Сюди в години дозвілля прямували чоловіки й жінки для спілкування зі знайомими чи приятелями. Тут відбувався обмін думками з різних питань, оцінювалися різні події.
Молодь, як правило, сходилася під корчму для розваг. Колективне дозвілля на виду всього села давало можливість молодим із розмов старших дізнаватися про сучасне й минуле, засвоювати звичаї. Старше покоління ігаючи за дозвіллям молоді, одержувало про дівчат та юнаків додаткову інформацію.
Одночасно корчма була уособленням лиха. Лихварі, споюючи селян, розорювали їх, залишаючи без землі.
Ядро сільської громади становили літні чоловіки - старійшини. Їх присутність була обов'язковою під час вирішення важливих громадських справ, особливо таких, що стосувалися суперечок за межу, спадок, власність. До старійшин зверталися як до знавців традицій села. Крім того, літні люди були носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості грунту.
Важлива роль належала старим людям у виховному процесі. Вважалося нормою, коли стороння літня людина робила зауваження юнакові чи підлітку за порушення спокою, за втручання у розмову старших тощо.
Великою пошаною користувалися в громаді господарі похилого віку. Поняття «господар» у народному розумінні означало не тільки «заможний» чи «багач», а насамперед - поважний, чесний, досвідчений селянин, який мав землю, обійстя, а в громаді - славу добродія.
Бабусі були носіями знань щодо господарювання, виховання дітей, хатніх занять. Дівчата переймали від них секрети ткання й вишивання, жінки - основи городництва, кулінарії, лікування.
В Україні завжди цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, і до розуміння цього дітей готували з раннього віку. Маті привчала дочку підтримувати лад у житлі, доглядати молодших членів сім'ї. майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати господарство, прясти й шити. Жіноча хазяйновитість і спритність у роботі цінувалися більше, ніж врода чи багатство.
Стосунки в українській родині будувалися з урахуванням громадської думки. Для багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто страх громадського осуду скеровував поведінку жінки в сім'ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише б не пустити неславу про свій дім, адже з повагою до її роду пов'язувалася подальша доля дітей.
Про авторитет і місце української жінки в громаді свідчить той факт, що повсюдно на Україні ще у 15-18 ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Вдова була господинею в домі. Заступаючи покійного чоловіка в громаді, вона вирішувала спірні питання, укладала угоди, брала участь у народних сходах, маючи там право голосу.
Кожній віковій групі громада неофіційно визначала межу її можливостей.