ОЧЕНЬ ВИПИСАТИ З ТЕКСТА РЕЧЕННЯ ЗІ СПОЛУЧНИКАМИ І написати який сполучник ( сурядності чи підрядності)Ось текст:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау".У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:— Ви не знаєте, де наш тато?..​

ответ:  Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і (сурядний) розпачем.Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли (підрядний) охоронець чіплявся поглядом і (сурядний) байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Вони не любили цей народ, не любили будинки, які (підрядний) мали тут поставити, але (сурядний) тільки-но звівся фундамент, як (підрядний) щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і (сурядний) не дряпали шкіру, немовби  (підрядний) розмовляли з полоненими про те, що (підрядний) цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.  Коли (підрядний) протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і (сурядний) посіяв нагідки. Де (підрядний) він узяв те насіння, невідомо, але (сурядний) ми, діти, добре пам’ятаємо, як (підрядний) він клав між грудочками зернини, як  (підрядний) потім притоптував їх і (сурядний), повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли (підрядний) німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і (сурядний) поставили на грядці. Уранці, коли (підрядний) їх вивели на роботу, ми ще спали, але (сурядний) навіть крізь сон я чула, як (підрядний) скреготіли в розчині лопати, як (підрядний) стукали дужками відра, як (підрядний) надсадно бухикав Фрідріх і (сурядний) гиркав охоронець. Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і (сурядний) роздивлялися картки їхніх дружин та (сурядний) дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або (сурядний) картуз, та (сурядний) ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау". У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і (сурядний) білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи (сурядний) забувши, що (пілрядний) ми вже бачили, а (сурядний) чи (сурядний) хотів похизуватися, які( підрядний)в нього чепурні діти. І (сурядний)ми у відповідь цілу весну і (сурядний) ціле літо топтали і (сурядний) розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і (сурядний) брудний, що (підрядний) ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли (підрядний) він саджав нас на коліна та (сурядний) співав своїх дурних німецьких пісеньок.  Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і (сурядний) харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і (сурядний) дозволяв лежати під стіною.  Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і (сурядний) квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що (підрядний)самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і (сурядний) навіть сплакували.  Одного ранку його знайшли під стіною барака, де (підрядний) він стояв спиною до людей, понуривши голову. — Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і (сурядний) тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.  Коли (підрядний) зняли його і (сурядний) взяли на руки, то здивувалися, що (підрядний) немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і(сурядний) навіть не насипавши горба.   Якось посеред грудня я сиділа на вікні і (сурядний) раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а (сурядний) вона цвіла собі під вікном. Була велика і (сурядний) кошлата, не квітка, а (сурядний) півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб (підрядний) зірвати, і (сурядний) відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і (сурядний) зв’язаний нами хрест…

За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і (сурядний) не всохла підлога.  Стіна не піддавалася дрилю, а (сурядний) потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли (підрядний) вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. Дриль пошкодив їм черевички, але (сурядний) дівчатка дивилися на нас, мов (підрядний) живі, і (сурядний) запитували: — Ви не знаєте, де (підрядний) наш тато?..

Объяснение:

У кожної людини є мрія, іноді кілька. Наша уява малює їх нам, не даючи зупинитися на досягнутому, змушуючи весь час рухатися вперед. Якби люди не вміли мріяти, то основна маса винаходів так і не побачила б світ. Ми б так і залишилися на початковій щаблі розвитку. А завдяки мрійникам і фантазерам людський рід досяг того рівня, який ми маємо зараз.

Часто, лягаючи спати, я мрію. Про різне: про далекі подорожі, про суперздатності, про те, як оволодію якої-небудь незвичайної професії – наприклад, дресирувальник диких звірів. Всі ці мрії з розряду нездійсненних, я це усвідомлюю, але мені все одно цікаво мріяти.

Головною моєю мрією є – не втрачати близьких. Я дуже дорожу своєю сім'єю і боюся, що коли-небудь настане день і когось з них не стане в моєму житті. Такі думки наводять на мене тугу, і тоді я уявляю собі, що ми будемо разом завжди.

Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мо­ва українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співа­ють лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива, як їх почує.

Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з вели­ким поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, кра­са і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.

Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що пере­дає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жи­ва мова, доти живий і народ.

Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у сер­ці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».

Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі по­шану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.

Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розви­вається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з го­лоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбни­цею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну, —

писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.

Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивча­ючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож да­вайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвис­тою, чарівною мовою!