Зробити морфологічний розбір числівника

Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, 
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не до У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої 

Iснує кiлька легенд, досить  розповсюджених  у  наших  краях,  якi
пояснюють походження назви мiста Харкова.
 Одна з них — легенда про
Харитона. З топографiчного  опису  Харкiвського  намiсництва  1785  року
довiдаємося, що на тiм мiсцi, де розташоване мiсто Харкiв  ,  один
iз заможних малороссиян по iм'ю Харитiн, а по просторечью Харько,  завiв
собi хутiр. Вiд iменi Харько нiбито одержали свою назву  рiка  й  мiсто.
Поступово по сусiдству з Харитоном стали розселятися  новi  поселенцi  й
Харкiв-Хутiр перетворюється в Харкiв-Слободу,  а  потiм  Вхарьков-
Город.
Друга, не менш гарна, iсторiя пiдстави Харкова  належить  перу  вiдомого
украïнського  письменника  Квiтки,  що  получили  за  назвою  свого
маєтку прiзвисько Основьяненко.
Вiдповiдно до його версiï, наше мiсто  було  засновано  не  якимось
мiфiчним Харько, а предком письменника  й  першим  власником  даноï
садиби  —  Андрiєм  Квiткою,  що  бiгла  з   Києва   з
молоденькою дочкою воєводи. Один раз,  обходячи  своï  великi
володiння, Квiтка був настiльки уражений красою виду, що  вiдкривався  з
нинiшньоï Унiверситетськоï гiрки, що негайно вирiшив заснувати
тут мiсто Iснує також версiя, що iм'я  Iвана  Каркача  дало  назву
мiсту Харкову. И. Каркач — украïнський козак, перший осадчий,
тобто ватажок першоï партiï переселенцiв, якi розташувалися на
височинi бiля рiчок Харкiв i Лопань.  Звук  ДО  у  прiзвищi  Каркач  мiг
поступово перейти  у  звук  X,  i  вона  стала  вимовлятися  як  Харкач.
.Засноване ïм поселення згодом стає мiстом Харьковим.
Найцiкавiшоï  представляється  версiя,  висунута  в  минулому
столiттi   професором   Аристовим.   Вiдповiдно    до    цiєï
версiï, Харкiв в XII сторiччi  був  легендарною  столицею  половцiв
— Кулi-Канью, пiзнiше захопленоï росiйськими  князями.  Слово
Шарукань  тюркського  походження.  Ученi-Лiнгвiсти  вважають,  що   воно
позначає стоянка пастухiв, вiд слiв кулi  —  пастух  i  кань
—  мiсце.  Iсторики  припускають,  що  Шарукань  —  це  iм'я
половецького хана. Вiдповiдно  до  цiєï  версiï,  Харкiв
— це трансформоване слово Шарукань.
Бiльшiсть же iсторикiв уважають, що своя назва Харкiв одержала вiд назви
рiки Харкiв,  тому  що  ïï  згадування  зустрiчається  в
письмових джерелах ще до виникнення поселень. Лiнгвiсти припускають,  що
слово Харкiв  —  це  трансформоване  харкобе,  що  в  перекладi  з
тюркськоï мови означає мiлководна рiчка.