Поясніть, як узгоджуються підмет і присудок. Пасіка. На пасіці гули у вуликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопані десь під землею. У вічках подекуди ліниво лазило кілька бджіл. Дві-три бджоли сновигали ліниво понад хрестом, та й ті незабаром ніби падали у вічка. У пасіці пахло медом, пахло молодою травою та польовими квітами. Серед пасіки десь взялася кавуняча огудина, сплелася з бадилиною, березкою та з широким листом огірків і побігла до одного вулика довгою зеленою стежкою. Між вуликами зеленіла трава, синіли сині дзвоники, показуючи свої ясні осе-редочки... Косе проміння промкнулося під яблунями та важкими дубами й ніби запалило зелену траву, вулики, зелене листя на грушах... (За І. Нечуєм-Левицьким

доброго дня  

доброго дня  

як я знаю, саме вас називають видатним сучасником?  

так, а звідки ви дізналися?  

усі, люди, розмовляють про вас!  

дякую всім, що так думаєте  

але я б хотіла дізнатися про вас більше!  

добре, я розповім. досяг я свого титулу, можна так сказати, за своїх батьків, а також, колись у школі я еж був відомим, мене кликали на виступи,  

цікаво!  

так, а про мою біографію, ви також можете знайти в інтернеті, журналах.  

так, можна, але там не так пишуть, як із вуст, дещо

   Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.

    У  дворі  нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива  красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я  навіть не пам"ятаю коли її там  ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі - птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди...

   Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким  деревом.

- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла  свої ягідки, наше улюблене ласування.

-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.

-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам - ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час.

-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати  один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі - весело зачиркали пташеки. - Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.