Випиши займенники з поезії у три колонки: у першу займенники І особи, у другу – ІІ особи і в третю ІІІ особи Вивчим цю частину мови, Вивчимо обов’язково, Бо вона потрібна дуже І мені, й тобі, мій друже. Я до тебе усміхнусь І з тобою подружусь, Усміхнися ти мені – Ми з тобою цілий світ. Всі сміються навкруги – Він, вона, воно, вони, бо усмішка в всіх одна, жити в дружбі допомага

"В праці, тільки в праці справжнє щастя"
Старовинна мудрість говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя - це передусім вміння прекрасно любити життя і людей. Щастя - це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше - це вміння віддавати вся свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям. І саме така самовідданість, народжена високим гуманізмом, і робить людину щасливою. І все ж таки, де криється коріння справжнього щастя? Відповідь може бути одна: в праці. 

У свій час великий педагог А. С. Макаренко правильно говорив про важливість трудового виховання. Згадати хоча б його "безнадійних вихованців, які вже встигли побувати "на дні" суспільного життя. Здавалось, ніхто і ніщо не спроможний очистити їхні душі від бруду. Але благородні вчинки і безкорислива праця дала змогу радісно забриніти струнам у їхніх душах, повернути їх у русло чесного життя. Саме праця забезпечила їм щастя повноцінного життя. 

Відомі всі висловлювання Олександра Довженка: "Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона в стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді". І ця глибока думка переконливо розкрита автором у його безсмертній "Поемі про море", де показано красу людини в праці. Глибоко філософськими словами закінчується цей твір: "Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті". 

Такий фінал твору, на мій погляд, глибоко символічний: він вказує на ті проблеми, які стоять перед молодим поколінням. 

Звеличити, збагатити людину, зробити її життя справді повноцінним і багатогранним може лише всесильна любов до інших людей. Такі високогуманні погляди і поривання здатна дарувати людині творча праця. 

Цей неперевершений героїзм, цю нездоланну силу і красу творчої праці нашого народу оспівано в кращих творах української літератури. Мимоволі згадуються невмирущі слова з поезії Павла Тичини: 

Усмішка в народу розцвітає. 
Кожен каже: й я свій труд несу! 
Відбудова! - труд переростає 
у красу. 

У цих нібито й простих словах криється глибокий філософський зміст. І дійсно, тільки в процесі чесної безкорисливої праці людина по-справжньому здатна зрозуміти красу життя, велич людського існування. Лише тоді вона зможе повністю оцінити все те прогресивне, що створило людство в ході свого розвитку ввійти в чарівний світ прекрасного, збагативши свою душу неоціненним скарбом. А з іншого боку, саме це усвідомлення своєї повноцінності, збагаченості робить людську працю творчою і чимось наближає до мистецтва. 

Але я гадаю, що будь-яка праця буде приносити людям користь, якщо людина обирає ту галузь праці, до якої вона більш за все здібна і яка здається більш корисною, а також таку, щоб її труд приносив якомога вагоміші результати. Для цього людині потрібні розум і знання. 

Саме ця думка, доведена самим життям, оригінально зазвучала в поетичній творчості М. Рильського (збірка "Троянди і виноград"). Автор впевнено говорить: 

У щастя людського два рівних є крила: 
Троянди й виноград, красиве і корисне. 

Улюбленій справі людина віддає всі сили, всю енергію, всі знання, ця справа буде виконуватися краще, віддача, як говорять, буде більшою. 

Отже, так і тільки таке життя можна назвати прекрасним. І лише в беззавітному служінні людству, в невтомній творчій праці кожний із нас зможе знайти справжнє людське щастя.

Кілька років тому батько приніс додому щось маленьке, і потужне, це кошеня. Подивитися на нового члена сім'ї поспішили бабуся, матуся, молодша сестра. Всі вони почали клопотати про створення умов для цього переляканого живої істоти. Бабуся пожертвувала під підстилку свою маленьку подушечку, мати налила в блюдце молока, сестричка почала підбирати іграшки для кошеняти. Всім була робота. Згодом Васька (так назвали ми кота) вже гордо походжав по кімнаті, знайомлячись з новим житлом. Його сіре хутро з темними смужками на спині і на кінчиках вух переливалося в світлі лампи. Зелені круглі очі з подивом зупинялися на тому чи іншому предметі. І до всього треба було торкнутися кошеняті лапкою з гострими кігтями. Батько з посмішкою кинув на адресу тварин: «Нащадок нубійського кота». Виявляється, що в старовинному Єгипті кішки користувалася неабияким пошаною. П'ять тисяч років тому єгипетські фараони вивозили з Нубії - однієї з найдавніших країн Африки - котів. Поступово цих тварин стали обожнювати. За образу котів навіть могли стратити людину. З Єгипту нубійський кіт потрапив в Південно-Східну Азію, Південну Європу, Індію. Зустрівшись тут з лісовим диким котом, нубійський дав потомство, яке стало предками всіх сучасних свійських котів. Васька став уже дорослим. Він відчуває нашу любов і доброту, даруючи радість спілкування.