Кінець XIX століття. Київ. Провінційний «южнорусскій город». Жодного напису українською мовою. Жодної української книжки чи газети. Лише подекуди якась бабуся чи дідусь вимовлять що-небудь співучою народною говіркою. А на запитання українською можна почути у відповідь хіба що зневажливе: «Чєво ізволітє? Нє понімаю». Ця прикра картина відображає всього лише зовнішній вияв дії сумнозвісних царських указів про заборону української мови. Справжні наслідки всезагального русифікаторського наступу на українську культуру, духовність були значно глибші й руйнівніші. Шкіл українських не було, вищих навчальних закладів також. Українською розмовляли здебільшого в селах. Хто був заможніший, віддавав своїх дітей у науку до міст. Там молоді українці швидко переходили на російську мову, а свою рідну забували і навіть цурались її, соромились як ознаки «низького» походження. У Києві на той час згуртувалася невеличка громада українських інтелігентів — письменників, композиторів, художників, які вболівали за рідну культуру. Та далеко не в усіх навіть інтелігентських українських родинах усупереч російській державній і шкільній політиці велося українське виховання (О. Таланчук ► Назвати з тексту приклади словосполучень. Які сполучення слів не є словосполученнями? Аргументувати своє твердження.