Укажыть речення у якому мыж узагальнювалиним словом та однорыдними членами речення потрыбно поставити двокрапку ( розвыловы знаки пропущенны ) на столы лежали рызны миски тарылки блюдечка луки гори все зелене принишкле.боровики маслюки опеньки сироъжки ростуть у нашому лысы .Ми споживаэмо рызны продукти мясо молоко сир картоплю огырки

Гуманізм найважливіше у нашому суспільстві, саме він робить нас людьми. Це людяність, здатність і бажання ставитися до оточуючих з повагою до їх гідності, незалежно від обставин.

Гуманізм передбачає, що ви подасте руку до при необхідності, дасте корисну пораду другові, нагодуйте голодних; подумайте тричі, перш ніж когось образити. Треба цінувати і поважати один одного!

Толерантність - це визнання поваги до інших людей, їх культури та їх здатності жити з іншими людьми. Толерантність дає людям можливість жити разом без дружби, поваги та любові. Це допомагає підтримувати певну відстань між людьми та запобігати взаємним образам. У кожної нації є своя культура, і одна людина повинна поважати цю культуру. Ви не можете поважати іншу культуру, не поважаючи власну.

Усьому населенню Землі необхідно викоренити зі своїх сердець зверхність, байдужість, злість. І тоді і люди, світ стане кращим...

Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.

— Ого, скільки народу! — присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.

— То що, земляче, будеш чинити? — він справно скрутив саморобну цигарку.

— Та хіба я знаю, вуйку? — пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. — Піду кудись на роботу найматися.

— І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, — дядько окутався густим димом.

— А чого він першим ліз! — здвигнув плечима Сила. — Та я його не сильно того… Так, струснув легко.

— Еге, струснув! — вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. — Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! — постукав він себе кривим пальцем по чолі.

— Що тепер поробиш, — зітхнув на повні груди легінь. — Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

— Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, — глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

"Поліція!", — раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. "Ходімо", — кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. "Злодій! Тримай злодія!" — кричали задні