Українська народна казка Полтавщини
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
кожна людина є цінною та неповторною. усі ми різні, але прагнення стати гідною людиною має стати нашою спільною рисою. недарма кожен з батьків намагається зробити усе можливе, щоб їхня дитина виросла гідною людиною. але як це – бути гідним? що таке гідність?
протягом життя ми всі робимо вчинки та приймаємо рішення. деякі з них є правильними, деякі призводять до помилок. таким чином ми вчимося та розвиваємося. є також певні орієнтири, на яки ми маємо рівнятися – морально-етичні принципи, затверджені суспільством.
гідність – це вміння тримати себе та свої думки чистими, що є вчинити правильно, навіть якщо для цього доведеться боротися з особистими емоціями та переступати через свої слабкості. гідність – це внутрішнє відчуття благородства та відчуття власної відповідальності за своє життя та життя близьких. гідна людина має чисті думки, адже саме від цього залежать її вчинки. чесніть, благородство, порядність, співчуття до навколишніх та доброзичливість людині стати гідною.
наше життя є складним. в ньому зустрічається усе: радість і горе, нагороди та випробування. ми стикаємося з підлістю, зрадою, ненавистю та болем. це також невід’ємні частини нашого життя, але тільки від нас залежить: чи гідно ми витримаємо ці складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцем, зберігши людяність, чи зламаємося та
втратимо єдине, що нам по суті належить – свою гідність.
сьогодні, коли в сучасному світі досить важко знайти правильний шлях, адже моральні цінності та еталони правильної поведінки у суспільстві докорінно зламані, а людське життя не важить нічого, сьогодні, як ніколи, гостро постає проблема пошуку та відродження насамперед у самому собі цих вічних рис, що врешті решт і роблять людину гідною – тобто справжньою людиною.