Як мені живеться на карантині лист

Ось в нашому місті вже карантин продовжується майже два місяці.На карантині мені сумно,бо весь час сиджу в дома і вчу домашню роботу.Мені здається,що вільного часу стало ще менше,бо потрібно самій розбирати теми,і це не так просто як я думала!З будинку без потреби я взагалі не виходжу,а сиджу весь час у себе в кімнаті.Дуже хочу вийти гуляти на подвір'я з друзями,поїхати на пікнік з рідними,але нажаль і цього робити також не можна.Я дуже сумую за школою і за своїми друзями.Але на карантині,як не дивно,є і свої плюси.Тепер я можу спати до обіду,можу проходити онлайн-курси для саморозвитку,наприклад перша домедична до а це дуже важливо знати кожному),можна проти також курс на покращення знань з англійської мови,математики чи української мови,тому можна проводити час з користю.Також в мене нарешті з'явився час,щоб прибрати в себе в шафі і провести більше часу з своїм братом/сестрою/котом/собакою.Я тепер часто почала дивитися кінофільми і серіали,бо в мене весь час не було часу на це.Але всеж таки я сподіваюся,що карантин скоро закінчиться,і я зможу підти до школи і погуляти з рідними і друзями!

Кому із нас не доводилось побувати десь на відпочинку?Хто із нас не гав за чарівною красою природи? Усі ми у своєму ранньому, або взагалі не ранньому віці стежили за природою. Ми дивилися як за тваринним так і за рослинним світом. Щодня ми дізнавалися багато нового, багато цікавого. 
гаючи за тваринами: птахами, ссавцями, плазунами ми розуміли їхнє велике значення в природі. Коли б нам довелося гати за рослинним світом то ми б були впевнені що безліч рослин слугує ліками, їжею. 
На мою думку коли ми заходимо в ліс і бачимо веселих, співучих синиць та швидких життєрадісних комах ми розуміємо, що нам потрібно жити, жити та ще раз жити. Коли бачимо безліч надзвичайно пахучих квіток, кущів то ми розуміємо що нам потрібно не просто жити, а нам потрібно жити радіючи життю.

Насправді складно осмислювати такі абстрактні поняття як любов, чесність, відданість, патріотизм. Бо незважаючи на те, що кожен з нас більш-менш розуміє їх значення, та все одно вкладає в них щось своє. Це не річ, яку можна побачити чи помацати. Це щось невидиме, проте реально існуюче, те, що наповнює наше життя смислом, тим самим роблячи нас людьми.

Патріотизм у найзагальнішому розуміння – це любов до Батьківщини. Для кожної людини в світі її рідний край – найдорожчий та наймиліший серцю. Це той клаптик землі, що привітав її з життям, де минули дитячі роки, де живуть найближчі люди. Такі почуття зрозумілі, вони природні. Далі вони поширюються на цілу країну, в якій людина живе, на людей, що говорять однією мовою та створюють спільну культуру. Бо це все робить людей близькими одна до одної, об’єднує. У широкому розумінні країна – це велика родина, де всі живуть спільними радощами та проблемами. Тому ми відчуваємо свою причетність та відповідальність за все, що коїться у державі, тому нам не байдуже, як до нашої Батьківщини ставляться у світі. А патріотизм для мене – це не лише почуття, це дії, спрямовані на те, щоб рідній країні та нашому народові було добре жити.

Патріотизм виявляється у тому, що те, що робить людина, приносить благо її Батьківщині. Це й розумні політики, і талановиті вчені, і видатні митці та спортсмени, а також кожен з нас. Ми вчимося, працюємо, будуємо, винаходимо, творимо, прикрашаємо, перемагаємо. Досягаючи успіху в життя, ми тим самим створюємо успіх цілої країни. Оце й є патріотизм. Володимир Великий, Тарас Шевченко, Сергій Корольов, Василь Стус, Ганна Безсонова, Яна Кличко – кожен із них по-своєму виявив свої патріотичні почуття до нашої країни. І таких дуже багато!

Інша справа, що патріотизм – не завжди вдячне ставлення. Коли в країні процвітає безправ’я, соціальна несправедливість, політичний безлад, немає можливості для творчості, люди часто полишають Батьківщину та шукають щастя деінде. Хоч у душі в них любов до рідного краю залишається, вони вже мало що можуть зробити для її добробуту.

Тож, на мою думку, патріотичні почуття є в кожного з нас, і ми маємо прагнути зробити щось важливе для своєї Батьківщини. Проте такі прагнення мають цінуватися. Людина має відчувати, що потрібна своїй країні, тоді вона захоче й зможе посприяти її процвітанню.