І , 9) До складнопідрядного з підрядним з'ясувальним належать речення А) перше; Б) четверте; В) п'яте ; Г) шосте

Придумай лише свій початок нова наложниця не відразу привернула увагу падишаха і цілком заволоділа його серцем, уміло розпалюючи в ньому шалену пристрасть. Сулейман просто не міг жадібно накинутися на неї, маючи в гаремі сотні дивовижних красунь, навчених всім секретам хтивості. Але все-таки це нарешті сталося, і Роксалана-Анастасія присягнулася собі, що у що б то не стало доб'ється положення законної дружини падишаха - вийти з гарему на волю і повернутися додому нічого навіть і мріяти!Вона вже навчилася добре говорити по-турецьки і розуміла: її головний козир в тому, що Рустем-паша, завдяки якому вона потрапила в палац падишаха, отримав її в подарунок, а не купив. У свою чергу він не продав її кизлярагасси, поповнював гарем, а подарував Сулейману. Значить, Роксолана залишилася вільною жінкою і могла претендувати на роль дружини падишаха. За законами Османської імперії рабиня ніколи, ні за яких обставин не могла стати дружиною повелителя правовірних.Виникала ще одна перешкода: Анастасія-Роксолана була християнкою. Але це для дочки священика виявилося сущою дрібницею! Хоча в ті часи змінити віру для християнина означало погубити свою безсмертну душу! Проте, прекрасна наложниця не вагаючись прийняла іслам - вона поспішала, бо могла народити дітей, а вони повинні були стати законними спадкоємцями султана!Шляхом безлічі інтриг, умілого зваблювання Сулеймана, хабарів євнухам і клятвених обіцянок всесвітньої підтримки кизлярагасси у разі успіху Роксолана добилася свого і стала дружиною падишаха. Свого первістка вона назвала Селімом - на честь попередника її чоловіка, султана Селіма I  Прозваний Грозним. Роксолана дуже хотіла, щоб її маленький златокудрий Селім став таким же, як його старший тезко. Але від бажань до їх виконання - страхітлива прірва!Прагнучи всіляко зміцнити своє становище, Роксалана народила Сулейману ще двох синів і дочку. Але спадкоємцем престолу і раніше офіційно вважався Мустафа - старший син першої дружини падишаха, красуні-черкески Гульбехар. Вона і її діти стали смертельними ворогами властолюбної і підступною Роксолани.Часом гарем взагалі дуже нагадував серпентарій - у боротьбі за своє становище жінки різних рас і національностей поводилися немов зчепилися в клубок отруйні змії!Анастасія-Роксолана вела свою інтригу методично і винахідливо, не поспішаючи, але кваплячись, щоб не упустити вирішальний момент. Зовні вона постійно проявляла любов і турботу про повелителя, зумівши стати йому дуже потрібною. Але як би вона не була розумна, красива, бажана і улюблена, навіть падишах не міг безкарно порушувати звичаї. Та і чи хотів він цього, маючи сотні дивовижних красунь в гаремі? Адже ніхто не міг і слова сказати йому впоперек!Лісовська чудово розуміла: поки її син не стане спадкоємцем престолу або не сяде на трон падишахів, її власне становище постійно перебуває під загрозою. У будь-який момент Сулейман міг захопитися новою красивою наложницею і зробити її законною дружиною, а яку-небудь із старих дружин наказати стратити: у гаремі неугодну дружину або наложницю живцем саджали в шкіряний мішок, кидали туди ж розлючену кішку і отруйну змію, зав'язували мішок і по спеціальному кам'яному жолобу спускали його з прив'язаним каменем у води Босфору. Провинилися вважали за щастя, якщо їх просто швидко задушать шовковим шнурком.Тому Роксолана дуже довго готувалася і почала активно і жорстоко діяти лише після майже п'ятнадцяти років!

АРОМАТ ЛЬВОВА

   Після кількагодинної прогулянки вулицями Львова починаєш від­чувати себе мислителем загальнолюдського значення. Сюди приїжджа­ють не просто подивитися, а духовно наснажитися. Не один колиш­ній львів'янин, нині мешканець Києва, а чи Москви, чи Нью-Йорка, сподівається знову наситити своє серце флюїдами Львова, відчути со­лодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. У ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світо­будови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жи­лах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.

   Різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним ви­верженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назо­вні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься Львовом, і засти­гла в дивовижних архітектурних формах. Тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.

   Невеликий архітектурний комплекс Вірменського катедрального собору є питомим фрагментом Львова, без якого той не був би самим собою. Мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.

   Заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вір­менської громади й одним із культурних центрів львівського поспіль­ства. Щоразу, крокуючи Вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої Петром Красовським із Лугано, ла­гідно проникає в твою свідомість. Відгороджене ґратками подвір'я Вір­менського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншо­му вимірі простору і часу. І ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. І це казково! А якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю Михай­ла Боярського «Д'артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з Атосом, Портосом і Арамісом. Місцем зйомки її й стало це подвір'я. Тут же — надгробки з епітафіями 600-річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.

  Вулиця Вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. Лако­нічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою XVI ст., яке на Вірменській «випи­нається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. Навіть Хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам'яниць Льво­ва — ампірний будинок «Пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. Навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам'яницю, своїми дванадцятьма сузірними зна­ками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці Вірменської. Приваблюють рельєфи роботи Гартмана Вітвера на сусідній кам'яниці № 21, на яких пра­давні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. Поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню простору...