Знайдіть у поданому нижче тексті займенники, зробіть їхній морфологічний розбір.Дехто думає, що в колі сім'ї немає потреби дотримуватися тих норм поведінки, які вважаються обов'язковими під час спілкування зі сторонніми. Так може думати тільки людина низької культури, для якої ввічливість — щось на зразок парадного костюма: в домашній обстановці вона швидко його знімає, щоб не зім'явся і не запилився від зайвого користування.Сім'я тим і відрізняється від інших колективів, що вона заснована на взаємній повазі, на близьких стосунках. Повага до старших — основа кожної сім'ї. А тому великого значення набуває повсякденна ввічливість у спілкуванні, готовність завжди прийти на до Молодь повинна уникати суперечок із старшими, не зчиняти галасу на захист своїх тверджень. Навіть коли старший справді в чомусь помиляється, і ви не змогли спокійно переконати його в цьому, краще перевести розмову на іншу тему (3 журналу​

Объяснение:

Ой, яка чудова українська мова!

Де береться все це, звідкіля і як?

О. Підсуха

Рідна мова — це мова нації, мова предків, яка пов'язує людину з її народом, водна — найбільший скарб. Існує твердження, що українська мова — одна з найбагатших слов'янських мов. Вона ніби ллється струмочком і звеселяє душу. А іноземці, побувавши в Україні, відзначають її ніжність, витонченість і милозвучність. І це, мабуть, справді так, бо за мелодійністю вона посідає друге місце у світі.

Як душевно і красиво звучать українською мовою слова нашого поета Т. Г. Шевченка:

Зоре моя вечірняя, зійди над горою

Поговорим тихесенько неволі з тобою.

Якою теплотою і водночас сумам пройняті ці слова, з зорею воно так і є, бо Т. Г. Шевченко писав про це на засланні, з зорею він говорив, як з другом.

Українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, нею розмовляють 48 мільйонів чоловік.

Мова рідна, як море, — безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.

В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам'ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній — пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу — його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово „кохана”проймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, — найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь-якому настрої до життя, до діяння.

С. Плачинда писав: „Єдина печаль проймає, що не вистачить життя пере тій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого”.

Осене, красуне моя золотава! Ти нагадуєш мені ту руду лисичку, яку миттєво я побачив у лісових хащах. Опале листя, твій шерех  нагадує мені дощ і навіює тиху печаль. Листопаде, твоя жовта заметіль схожа на вишукане мереживо. Що ж ти так рано до нас прийшла, люба осене? Пташки, не летіть від нас, ще рано вам у вирій. Жоржини, чорнобривці та гладіолуси, залишайтесь такими ж яскравими, як влітку. Ми ще не намилувалися вами.  Хмари, не закривайте небо цупким сірим покривалом, а ти, сонечко, виглядай і смійся частіше. Синє море, залишайся лагідним і теплим якомога довше!