Прочитайте текст. Чи можна його назвати оповіданням? Визначте композицію тексту. Поясніть роль прямої мови в тексті. Зелені будиночки стоять на самому березі озера й хитруватими очима роздивляються, що діється навколо. Голосним ячанням у сонячному небі перегукуються чайки: злітають угору, зависають на мить і стрімко шугають у дзеркальну блакить. Посеред озера — зелений кучерявий острів. За ним — голуба, з червоними пасмами, причепурена білими хмаринками долина. А над нею — розчервоніле сонце. Наче їздовий, тримає воно золотаво-червоні промені-віжки, що по берегах. З лісу, наче дядько Лев з «Лісової пісні», наближається до мене чоловік. По всьому видно — місцевий. Привіталися. — Милуєтесь Світязем? — питає.— Ач, прокинувся. Ото вже, бігме, цілу ніч бушуватиме! — Але ж усе так якось раптово, несподівано… — А він завжди так. То лагідний, спокійний, а то як збуруниться — аж береги стогнуть. — А я було замріявся, здавалося, що ось-ось з’являться на березі русалки. — Е-е-е! Де вже тепер ті русалки… Оце хіба у святеньку неділю понаїздять усякі патлаті й розмальовані — трощать, рубають, пиляють, палять. Перепаскудять усе довкола, потім сідають у машини та їдуть собі. Щоб їм стежка сюди заросла! — Скажіть, будь ласка, а звідки в озера назва — Світязь? — Люди по-різному кажуть. Чимало легенд чули ми про нього. А розповім я вам ту, яку почув від свого діда. Мій співрозмовник на мить замислився, а відтак почав: — Правічним лісом, важко ступаючи, йшов молодий Витязь. Вертався з далекого походу. Його могутні груди були пробиті списом, і широкою долонею він затуляв глибоку рану. Підійшов Витязь до столітнього дуба, сперся на нього, відпочив трохи й рушив далі. Кроки гулко відлунювали у правічному лісі. Дерева схиляли свої крони лапаті віти й підтримували його. Від кожної краплі крові з його грудей земля озивалася стогоном. Потроху сили полишали Витязя. Ступив він іще кілька кроків — і впав. Відтак підвів голову і крізь крислаті віти побачив світло. Воно кликало його. З останніх сил підвівся Витязь і пішов на те світло. Невдовзі вийшов з лісу. І побачив він велике озеро. Ступив до нього і впав біля самої води. Захвилювалося озеро, зашуміло. Вітер набирав пригорщами цілющу озерну воду і скроплював нею груди молодого Витязя. Коли Витязь розплющив очі, то побачив, що рана загоїлася. Устав він, низько до землі вклонився Світлому озеру. Відтоді і стало називатися воно Світязь, тобто Світло і Витязь. Я був зворушений оповіддю і щиро подякував йому. Стомлений Світязь уже заспокоювався, лягав спочити. Я ще раз подякував, попрощався з добрим чоловіком і пішов у свій затишний будиночок. Та почута легенда не давала спокою у вірші, у музику. Дрімота таки здолала мене, і я незчувся, як заснув. Прокинувся від дзвінкоголосого ячання, що долинало з озера. З диво-озера! Я вийшов до нього і побачив, що воно ніжиться в ласкавих сонячних променях. У стоголосій круговерті шугають над ним чайки. І раптом, наче далеке відлуння, у душі забриніли слова: «Ти слава моя голосна і прадавня, Світязь!». Серце моє співало. Я взяв нотний папір і записав кант мелод