Літній ранок... Сонце вже зайшло , але його ще не було видно з за темного лугу. Небо освітилося ясно й погожу , луг те ж посвітлішав і прихорошився. Уся поверхня землі була така гарна, немов зелено золотий океан по якому бризнули мільйони квітів. Зелена трава горить палає вогнем, на її листочках грає і сяє мов самоцвітне каміння чиста роса: то стрельне у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту то зачервоніє круглою горошиною то засинає самоцвітом то посипле зеленими іскорками. І то ж по праворуч, і по ліворуч. Куди не повернешся усе горить палає уся долина пишається радіє мов зверху веселками вкрита. Далі, вище починається мішаний ліс, густішає і густішає і дуби, і липи, і явори, і ясени, і берези. А небо міниться небо грає усякими барвами блідим сяйвом торкає вершечки чорного лісу. А там де промені сонця торкнулися вершечків дерев листя спалахнуло злато-зеленим вогнем. Нарешті сонце висушило блискучі сльозинки роси, які ще ранком котилися по пелюстках, і по листячку. Як писала Ліна Костенко “ Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори ”. Ні пером не описати , ні словом не сказати тієї несподіваної краси якою до вас усміхнулася сама Природа!