Закінчити речення гуморески Павла Глазового не тільки заставили мене сміятися, а й

Бабуся... Як прекрасно звучить це слово. У ньому відбиток вісімдесят одного року(напиши скільки років твоїй бабусі) прожитого мамою моєї неньки. Кожна зморшка змушує задуматись над долею бабусі. А скільки горя та бід відображає її сиве волосся, що, ніби срібний фонтан спадає на її плечі.Скільки тепла та любові до дітей та внуків у цієї старенької жінки. Скільки турботи заховано у її старечих зашкарубілих руках.  Здається, годинами можна слухати сумні та веселі розповіді з її життя. Все своє життя вона віддала для нас і наших батьків. Тож і ми повинні віддячити їй. Необов'язково робити великий подарунок чи ще щось, достатньо підійти і просто сказати:"Дякую". І ви побачите, як зволожаться її, сповнені любов'ю, очі. А на обличчі засяє усмішка.

Є багато стежинок різних та одна лише з них моя.                                         Цей вислів, підштовхує нас до філософських роздумів. Яку  стежинку потрібно вибрати по життю. Наше життя - це неначе безкрає поле, таке квітуче й світле.           Але перед нами постає питання, як знайти цю стежку?                                                   А відповідь дуже проста.  Ми починаємо свій шлях ще з малечку, потім йдемо в школу, захоплюємося цікавими книгами, та добуваємо з них цінні знання.  Щастя людина залежить від того чи віднайде вона своє покликання. Скільки людина живе, стільки вона й вчиться. І немає такого віку, щоб людина не могла здобувати знання. Кожна людина розвивається і перед  нею відкриваються різні стежинки, але потрібно вибрати лише одну… 
Ту єдину, яка дійсно зробить життя щасливим.