Объяснение:
1. Дзвени, моя пісне крилата, в вітрах світової весни.
2. О мій народе Прометея, ти маєш душу молоду.
3. Тобі, країно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі.
4. Я всі слова свої не злі, всю душу пристрастної вдачі, всі почуття мої гарячі, тобі, Вітчизно, віддаю.
5. Якою ж ви силою володієте, сині небесні потоки, ви, білі хмари, і ти, пахуча земле, що з одного робиш звіра, а з другого голуба?
6. Лети жо, ніч, щоб день тобі на зміну прийшов новий.
7. Не стелись, тумане, не шуміть, тополі, не печальте, очі, ви берізки голі.
8. Прощайте, росяні долини, і села сповнені краси.
(По-моему, в предложениях есть ошибки в написании, но в этом вопрос не состоял)
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Увага! Словосполучення, що не є фразеологізмами, нікуди не записуйте. Ні риба ні м’ясо. Обдерти як липку. До гарячого ще приском сипнути. Бити в барабан. Співати з чужого голосу. Стелитися під ноги. Тримати в шорах. Курити фіміам. Ні пава ні ґава. Останню сорочку зняти. Не давати спуску. Ходити на задніх лапках. Дивитися чужими очима. Дзвонити в усі дзвони. Підносити до небес. Оливи до вогню додати. Пустити з торбами. Запобігати ласки. Співати дифірамби. Бити на сполох.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.