До Склади і запиши невеликий твір-есе на тему " Яким я мрію стати в майбутньому"?

Рано чи пізно ми всі починаємо замислюватися над своїм майбутнім — ким бути. Плекаємо мрії, ставимо якісь цілі, намагаємося їх досягти… І навіть якщо наші плани не завжди досяжні, все одно ми отримуємо досвід, розвиваємося як особистість.

Питання, ким я хочу стати в майбутньому, з деяких пір хвилює й мене. І воно виявилося непростим. Часто чую його від батьків або просто знайомих, які прагнуть до мені у пошуках свого «я». Чого зазвичай хочуть люди? Зробити кар’єру, заробити багато грошей, досягти влади або слави…

Моїх амбіцій недостатньо для того, щоб мріяти, скажімо, про владу. Я ніколи не заздрив політикам. У них нелегке життя: потрібно поступатися своїми принципами на догоду вимогам соратників. Відомі політичні діячі не вільні. В їхньому житті оселився страх. Вони не можуть пройтися вулицями без охорони, боячись розплати за свої дії або бездіяльність. Настільки ж позбавлені свободи й публічні люди, які досягли популярності або слави. Важко жити під прицілом фотокамер, побоюватися за кожен невірний крок, що може стати надбанням натовпу.

Чи хочу я стати мільйонером? Про легкі гроші, звичайно ж, не може бути й мови. Батько казав якось, що власники таких багатств не вміють їх цінувати. Часто впадають у крайнощі, швидко спускаючи свої мільйони на непотрібні речі й розваги. І самі при цьому деградують, втрачаючи людське обличчя. Так, я хочу отримати освіту, знайти гідне заняття і своєю працею заробити кошти, достатні для безбідного життя моєї сім’ї. Але ким стати за професією — поки що не вирішив.

Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мо­ва українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співа­ють лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива, як їх почує.

Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з вели­ким поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, кра­са і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.

Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що пере­дає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жи­ва мова, доти живий і народ.

Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у сер­ці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».

Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі по­шану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.

Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розви­вається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з го­лоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбни­цею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну, —

писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.

Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивча­ючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож да­вайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвис­тою, чарівною мовою!

На мою думку, обов'язково. Адже, ти будеш спілкуватися з людьми і їх треба розуміти. Я зараз розповім приклад про себе. Так, я народилася на Україні и живу тут, але я не спілкуюся на українскій мову. Я її знаю, але мені більше до вподоби російська. Я ще змалечку вчилася розмовляти на російській, тому і звикла. Там, де ти живеш мову треба знати, але розмовляй на тій, яка тобі подобається. Наприклад, в Голандії є дві мови: німецька і голандська. Люди знають дві мови, але говорять на одній. Так і в нас.
Наверное, я ответила на вопрос.