Переказ твору Я рідне слово люблю і шаную не лише тому і не тільки через те, що давно вже працюю на письменницькій ниві. Хоча мені, як кажуть, і сам Бог велів плекати нашу мову, яку називаємо душею свого народу. Але це ж саме велів він усім людям на Землі, незалежно від їхньої освіти, професії, місця проживання, національності. Зі слова ще від сповиточка відкривається для людини великий, таємничий, неповторний, складний світ. Схилилася ненька над колискою, усміхнулася, промовила ніжно, – і перелилися звуки в іще одну кровинку, в нервову клітинку, в дитячу, спершу не усвідомлену, але від природи довіку надійну пам’ять. Так мати передає дитині все нові й нові краплини сконцентрованої свідомості, понять про добро і зло, про землю і небо, про власну гідність і невмирущість роду, про історичну долю, сподівання народу. Нерідних слів Бог не вручав жодному народу. Треба жити словом. А щоб життя було повноціннішим, щоб воно було щедрим, як земля, і високим, як небо, слід знати своє слово, любити його, шанувати, боронити, розвивати, вкладаючи в нього свій розум, свій дух, своє сумління. Воно, наше українське слово, варте того! Воно, як Ісус Христос, не раз було розіп’яте на історичних Голгофах. Але, як і він, завжди воскресало. Воно було ніби навмисне обране для мук і випробувань. Якою ж має бути могутньою, багатою, живучою мова, щоб вижити у багатовікову епоху царських заборон, а також в сімдесятирічну добу більшовицького розбою, головною ідеєю якого було геноцидне злиття націй і мов! Сьогодні українська мова разом з політичним та духовним відновленням самостійної України здіймається на потужних розмахах відроджених крил національної свідомості. Будьмо ж пір’їнками тих крил, дорогі співвітчизники! «У вигляді мови, – стверджував Олесь Гончар, – дано людині великий дар. Не тільки користуватися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правди».