До іть написати к.р переказ. У дитинстві я боявся німих, чомусь думав, що вони- лихі люди, ще й тепер, коли бачу німих, мимоволі ловлю себе на тих дитячих враженнях і це не дивно – є щось загадкове вїхній жвавій мові, зрозумілій тільки їм самим. Погляди на них – теж якісь особливі, гострі, іноді навіть жорсткуваті, і це мабуть добре- людям, позбавленим мови, потрібніпромовисті очі . З одним німим я познайомив себе з цим випадково. У нього також булиякісь особливі, незвичайно меткі, проникливі очі, по них власне я і здогадався, що віннімий. Бо якби людина не ховала свої вади, а всi ix не сховати. Я чув, що німi маютьвеликий хист до всякого ремесла. Але цього я застав не за легким хлібом. Він стояв поколіно у воді і добував торф. Інші , раз по разу , виходили із води на лугову травичку, влаштовували собі довгі перекури, а він копав і копав. У нього не було свогоспіврозмовника , він мабуть вважав за краще не заважати іншим погомоніти. Помітивши, що я ним цікавлюся, німий змахнув сильно рукавом роби піт з чола, допитливо зиркнув намене своїми блідуватими очима і знову віддався роботі. Я хотів було поговорити з ним, але бригадир запобіг моєму намірові . - Не заважайте йому, нехай працює - то німий.Скоро за балачкою ми зовсім забули про нього . Коли розмова закінчилася і люди зновустали до роботи, німий зацікавився – хто я і за чим прибув? Не знаю, як пояснили йому, але довідавшись, що я з редакції місцевої газети, він немовби просіяв. Повернувся я з тоговідрядження, як кажуть газетарі, з повним блокнотом фактів на всі випадки життя. Цілийтиждень я міг писати про все, але редактор не дивувався з моєї запасливості і і.. Виписавшись – я знов подався у відрядження і цілком випадково зновупотрапив до своїх “торфяних ” героїв, хоч не мав ніякого наміру вдруге писати про них.Але мої герої не знали звичок мого редактора, який ревниво оберігав газету від усякихповторень. Вони зустріли мене ще привітніше, ніж вперше. Бригадир довго тиснув руку, айого сподвижники вдячно похитували головами- читали мов, читали. І тільки одналюдина не підійшла до мене і навіть не привіталася зі мною.Це був він – німий. Йогосильно пропітніла роба то набухала від вітру, то знову липла до широкої спини , на чолоспадала вибілена сонцем чуприна, але він не розгинався і не підбирав її. Він копав і копав, не звертаючи нінайменьшої уваги на мене. Я довго не міг здогадатися, чому він такповодиться, аж поки врешті не збагнув тому причину. Адже, я написав про всіх, і забувсказати добре слово про нього- може найскромнішого і найзавзятішого у бригаді. І мабутьце не вперше, мабуть йому вже не раз доводилось бути жертвою несправедливості. Хоч я іне збирався більше писати про торфорозробників , але після цього захотілось такинаписати, не міг не написати​