6. складним є речення (розділові знаки пропущено) a) дружбою на мою думку, потрібно навчитися дорожити.б) усе було залите місячним сяйвом і поля і гори і ліси.в) зрідка тут пробіжить заєць або вовк або лисиця.г) полинула пісня над ставом і заслухались хлопці та дівчата.д) сонечко ясне зігрій нас своїм теплом.​

ответ:

г) - там 2 граматические основы

С. співуча, чутлива душа українського народу найяскравіше відбивається у мистецтві народного розпису. хати розписували там, де вони були вибілені, готові до розпису. у карпатах та на поліссі такого не зустрінеш – там хати рублені з дерева, тому й нема на чому писати. а ось хмельниччина, катеринослав-іцина, полтавщина – тут мистецтво розпису хат розквітло багатим цвітом. а ще цікаво, що розписи навіть сусідніх сіл відрізнялися, мали якісь особливості суміші фарб, манери писання квіток, дерев тварин. крім того, українець просто не міг не розмалювати все навколо себе, весь світ зробити цікавим, яскравим, сонячним. усюди розмальовували дерев’яний посуд – тарілки, кухлі, меблі – мисники, полиці, весільні скрині, вози, сани, кінські дуги, малювали на папері. петриківська майстриня тетяна пата розмальовувала навіть барабани прялок! село петриківка, в якому малювала майстриня, відоме всьому світові. реліктове село, в якому збереглися майже всі види декоративно-прикладної творчості. тут займалися усіма розпису, місцеві народні художники малювали олійними фарбами чудові народні картинки – такі можна побачити тільки у музеях та альбомах старовинного мистецтва. а тут своє, народне, живе! «весілля», «наталка-полтавка», «москаль-чарівник», «цигани», «побачення біля криниці»… раніше такі картинки прикрашали кожну селянську хату.цілими лантухами виносили петриківчани на ринок свої яскраві мальовки на папері, особливо перед великими святами, коли білять хати. усі кольори райдуги тріпотять на цих чарівних папірцях – квіти, орнаментальні фризи, довгі зубчасті «лиштви» для оздоблення поперечних дощок стелі. хати жителів петриківки – музей народного мистецтва, який живе своїм життям. розмаїття квітів, ягід, листочків захоплює, тягне роздивлятися й роздивлятися. мов у райському садку сидиш – нащо кудись йти? петриківці привчають дітей до малювання змалку, свої особливі технічні засоби, секрети малювання. майстриня параска павленко малою малювала зелені листочки й стебла, її старша сестра віра – квіти, менша, галя, писала сині ягоди винограду. в їхній сім’ї малювали всі. фарби купували або готували самостійно. коли не залишалося купованої зеленої фарби, робили її з молодого зеленого жита. розтирали його, сік розмішували з жовтком то й діставали гарну зелену фарбу. саморобна яєчна темпера була основою фарб петриківчан.а яке ж цікаве приладдя для розпису! пензлики роблять самі майстри з котячого хутра, вистриженого з грудей. рослинні орнаменти легко лягають на білий папір. життєрадісні, лагідні петриківські розписи милують зір, дарують життю яскравість. мазки кладуть не щільно, між ними має проглядати біле тло, тоді розпис буде мережаний, прозорий, легкий. фарби беруть чисті, ніколи не змішують – синя, червона, малинова, зелена, жовта… ритмічні мазки формують тільця пташок, відчуття польоту, рухи крилець, навіть повітря навколо. колорит петриківських творів завжди чистий, прозорий, ніби освітлений променями сонця. в кожної петриківської майстрині свої улюблені сюжети. у надії білокінь – цибульки, двоколірні «яблучка», кетяги калини, ґрона вино-граду. у параски павленко – пташки, квіти… дивлячись на твори петриківського розпису, не перестаєш захоплюватися життєдайними силами українського народу, його невгамовним потягом до творчості й краси.

Яполюбляю гуляти лісом. там так затишно, прекрасно. а скільки несподіванок зустрічає тебе на кожному кроці! одного разу я помітила між гілками дерева руденьку красуню-білочку. вона не хотіла спускатися нижче, боялася людини. спостерігаючи за твариною, я милувалася її руденьким хутром, кінчики якого були значно світлішими. пухнастий хвостик був темнішого кольору, а на кінчику його хутро було білим, наче хто вмочив у сметану. гострі вушка із китичками кумедно здригалися від кожного різкого руху білочки. а маленькі , наче дві горошинки, з довірою дивилися на мене. руденька (так я назвала білочку) швидко звикла до моєї присутності. обережно спустилася на землю і похапцем взяла з моїх рук горішки. обхопивши їх лапками, хутенько почала із задоволенням їсти. коли є час, я поспішаю до лісу, до своєї доброї знайомої білочки.