Провідміняйте слова в однині та множині, якщо це можливо: память , книжка тридцять три, ведмідь

1н. книжка

  р.книжки

д.книжці

з.книжку

о.книжкою

м.на книжці

к. книжко!

2.тридцять три

р.тридцяти трьох

д.тридцять трьом

з.тридцять трьох

м.на тридцяти трьох

 

Не було ще такого літнього ранку,— хіба вже каміння з неба,— щоб дід арсен, прозваний бушлею, всидів дома. де там! як тільки над обрієм зажевріє велика досвітня зоря, вже арсен на ногах. почепить через плече стару шкіряну торбу з вареним зерном, що пахне кутею (рибі на принаду), убгає в кишеню круглу бляшану баночку з великими й малими гачками, вудки в руки і — гайда до річки. йде , бо, як сам каже, ноги вже не козацькі — болять од старості.а надворі світає й світає. на луках туманець при самій траві стелеться, лелеки вздовж болота походжають — як матроси: у чорних штанях та білих-пребілих сорочках. походжають, походжають на своїх тонких та довгих ногах, потім, дивись, ізнявся котрийсь, полетів, а в червоному дзьобі — жабеня: дітям своїм, лелеченятам, сніданок поніс.

— ба! — скаже тоді арсен, задерши голову до лелеки.— ухопив, кажеш? ну, неси, неси, погодуй своїх голопуцьків.

і чимчикує собі далі. вудки на плечі колих-колих, гачки в баночці брязь- уже й до річки недалеко. вологою з лісу потягло та мокрою глиною з круч.

на річці теж туман. та такий густий, що й води крізь нього не видно, а тільки чути, як вона шепелявить у кущах верболозу — течія сильна.

— кахи, кахи! — закашляє арсен, бо важко йому в тумані дихати.

а з-під кручі котрийсь ранній :

— ану, діду, не кашляйте лишень, бо всю рибу порозганяєте! — жартує.

постоє арсен трохи над кручею, погомонить з та й покашляє далі. тільки-но вибухає арсен своє «кахи! », так поперед нього або сонний заєць підскочить і дремене геть, або припутень з гнізда зірветься, або вепр злякано хрокне й затріщить сухим хмизом, ті бояться лісовики дідового кашлю.

іти арсенові недалеко: до того місця, де верба у воду впала, як він був ще молодий. упала та й досі лежить, бо таки міцно вчепилася корінням за кручу.

якої тільки риби не водиться біля тої верби дідової! вдень соми-вусачі в корчакуватому гіллі сплять, уночі вайлуваті лящуки та дужі, як воли, коропи поміж тим гіллям нишпорять, смакуючи варене зерно, що його дід на дно сипле для принади. а вранці ще й прудкі краснопері в'язі навідуються — тож ловиться арсенові рибка щоднини.

тільки одного разу не прийшов бушля до річки. усі , що вудили в той ранок, страх як здивувалися. міркували і сяк і так:

може, занедужав старий, може, заспав, бо в таких літах на зорі тільки й спиться, а вночі думки всякі в голову лізуть та привиди — старече безсоння. аж воно не захворів арсен і не заспав.

а сталося от що.

вставши, як і завжди, раненько, прихопив арсен своє начиння та й пішов з двору. на небі, поміж хмарами, ще висів блідий ріжок місяця, а на сході вже біліла вузенька смужка світанку. арсен пристояв біля повітки, обмірковуючи, що його робити: прийти до річки в отаку рань — поплавків на воді ще не буде видно, до того ж попереду крута . про цю він за все своє життя наслухався таких жахів, що й зараз, на старості, побоювався вночі тієї чорної прірви при самій стежці до річки. то бачили в ній вовка, що ніс на спині ягня з колгоспівської кошари, то чули, як там щоночі плакав або реготав пугач на самотньому всохлому кленові арсен знав, що все те могло бути, знав і те, що справжній страх не такий уже й страшний, як вигаданий. тож, зміркувавши так, вирішив іти: що буде, те й буде.

крута починалася одразу ж за селом. на підході до неї арсен, обзиваючи себе «боягузом» та «як малою дитиною», стишив ходу й ступав майже нечутно. місяць стояв низько, вже не зазирав у , тому в ній панувала темрява і чаїлася якась недобра тиша. аж раптом попереду, неподалік од арсена, щось завовтузилося й зашелестіло. старий зупинився і, затамувавши подих, уп'явся очима в те місце, звідки чулася вовтузня. незабаром з виповзло на стежку щось біле, як шмат полотна. завмерло на хвилю, потім обернулося на місці й посунуло просто на арсена. відчуваючи, як по спині мурахами побіг морозець, арсен хутко скинув з плеча вудки й наставив їх перед себе.

  осінь. вона тихо і непомітно піді йшла до нашого парку. ми зразу відчули її прохолодний подих. дерева стоять в тривожні задумі. ось кремезні дуби , мов вартові. осінь не торкнула їх своїм пензлем, але листя дуба якось по-особливому дзвенить, як бляшане. на березах ледь пожовкли листочки. лиш ялини стоять пишні та зелені. ми підійшли до нашої річечки. вода в ній темна. а по її холодному плесу, мов золоті кораблики, пливуть кленові листочки. над річкою схилилась горобина. жовті листочки весело тріпотіли на вітрі, а кетяги ягід ще жовті, бо не було морозу, від якого вони червоніють. прощаємось з красою осіннього парку. повертаємось до школи, під ногами шарудить килимок першого опалого листя. хороше, урочисто, і трішечки казково.