Творче завдання: написати замітку дискусійного характеру на самостійно обрану тему з сучасного життя школяразразок.тез -спортом тереба займатися в школі, а поза уроками не обов'язково. -розумні поради треба вислухати, але не обов'язково виконувати. на завтра на первый !

к же нам хочеться ясності у світі явищ, що оточує нас. а даремно поспішаємо. варто дослухатись до лауреата пулітцеровської премії торнтона уайдлера: "ясность представлений - великая добродетель. но тот, кто прежде всего ищет ясности, рискует и упустить что-то важное, ибо есть истины, для уяснения которых необходимы терпение и время. требование ясности, или хотя бы логики, немедленно и во всем сушит ум, постепенно суживает кругозор".

 

тож доцільніше побути в  полі  проблеми, щоб завдяки терпінню зануритися глибше.

а відтак бути ближче до істини.

щодо традиційної класно-урочної школи, важливо оцінити її в перспективі того, що "вічними є лише зміни", і зорієнтуватися на  творенні  змін на краще.

класно-урочна система: плюси та мінуси

людей багато, а світ один. тому-то й потрібно мати  систему узагальнених та уніфікованих моделей  світосприйняття: досить людям узгодити сенс понять - і вони зрозуміють один одного.

поширення ідей класно-урочної школи яна коменського на весь світ стало універсальним базисом сучасної цивілізації. але системна здатність до відтворення стандартних моделей не вичерпує всіх культурних потреб людства. освіта без стимулювання різноманітності засушить душу цивілізації, а цивілізація без системних засобів до  сталого розвитку  втратить суспільно-осмислене життя як таке.

сучасна школа, до класно-урочної діяльності системну роботу факультативів, гуртків, секцій, студій, здійснення проектів, досліджень, акцій тощо - робить крок у майбутнє. освітнє  поле  активної діяльності школярів поза "партою" здатне впливати на рівень освіченості не менше ніж класні уроки. втім, без системного стандарту, що класні уроки, воно не спрацює.

без обов'язкових уроків освіта стає як "лебідь, рак та щука".

проблема нашої школи в тім, що уроки аж надто багато перебирають на себе.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:

На сьогоднішній день багато людей намагаються бути схожими один на одного. вони беруть як і позитивні, так і нажаль негативні риси характеру, стиль одягу, манери. одні хочуть бути схожі на зірок, інші на друзів. люди забули що таке індивідувальність та як це добре. не розуміють, що людина стає ніби то роботом, що повторює усі дії визначеного об'єкту. я жалкую, те що цих людей дуже багато, і з кожним днем їх стає все більше, і вони навіть цього не помічають - на перший день - характер, на другий - одяг - і так уже через деякий час людина не схожа на ту людину, ту прекрасну самостійну персону, а схожа на клона іншої людини, і мені дуже складно це розуміти.