Здатність до росту та кількість клітин тіла у дроб*янки, гриба, рослини та тварини

Ага  ага  ага  агаа  ага  ага 

У всіх спорових рослин в їхньому життєвому циклі розвитку чітко відбувається чергування статевого і безстатевого поколінь.

Статеве покоління являє собою заросток або гаметофіт. Він утворюється із спорі має гаплоїдний набір хромосом (n). Функція заростку – утворення статевих клітин – гамет. На ньому розвиваються органи статевого розмноження: архегонії (жіночі статеві органи) і антеридії (чоловічі статеві органи). В архегоніях розвиваються яйцеклітини, в антеридіях – сперматозоїди.Назва рослини "гаметофіт"означає рослини, яка утворює гамети.

Безстатеве покоління – спорофіт, утворюється із зиготи і несе диплоїдний (2n) набір хромосом. Воно виконує функцію утворення спор, яке проходить у спеціальних органах — спорангіях.

Тканина спорангіїв також має подвійний набір (2 n) хромосом, вона поділяється шляхом мейозу у результаті чого розвиваються спори – гаплоїдні клітини з поодиноким набором хромосом (n). Назва покоління "спорофіт" означає рослину, що утворює спори.

У мохів у життєвому циклі розвитку переважає гаметофіт (статеве покоління), у хвощів, плаунів, папоротей – спорофіт (безстатеве поко­ління).

Відділ Ринієподібні (Риніофіти)

 

 

Сюди належать виключно викопні рослини, які жили на Землі близько 450 млн років тому. Риніофіти мали примітивну будову. Листя і справжніх коренів вони не мали, до ґрунту прикріплялись ризоїдами – безбарвними виростами, схожими на кореневі волоски. Тіло їхнє складалося із гілочок, розгалужених на дві частини (дихотомічне галуження). На суші дозволила їм вижити більш складна в порівнянні з водоростями внутрішня будова: наявність покривної і провідної тканин. Представниками риніофітів були куксонія (кущик до 7см висотою) і ринія, яка жила на болотистих місцях і сягала висоти 50см. Вчені вважають, що всі відділи сучасних наземних рослин походять від риніофітів.

 

Відділ Псилотоподібні (Псилофіти)

 

Це сучасні тропічні і субтропічні рослини, їх налічується близько 20 видів. Тіло не має листя і як у риніофітів дихотомічне галузиться. Псилофіти – рослини невеликих розмірів, середня висота яких не перевищує 25–40см. У життєвому циклі переважає спорофіт.

 

Відділ Мохоподібні (Бріофіти)

Мохоподібні або мохи це відокремлена група Вищих рослин, розвиток якої привів до еволюційного глухого кута. Вони з'явились майже одночасно з риніофітами, але дожили до наших днів. Це найбільш примітивні сучасні Вищі Спорові рослини.

Мохи мають хлорофіл, фотосинтезують, живуть на суші, у вологих місцях, рідше – у воді. Тіло мохів складається з тканин, але справжніх судин не має.

Розмноження в мохів здійснюється трьома безстатевим (спорами), статевим і вегетативним. Безстатевий і статевий б розвитку чергуються.

На відміну від усіх других вищих рослин, у життєвому циклі мохів гаплоїдний гаметофіт переважає над спорофітом та здійснює функції фотосинтезу, забезпечення водою і мінеральними солями. Мохоподібні ще існували у кам’яновугільному періоді і в теперішній час їх нараховується біля 35000 видів. Це, в основному, багаторічні рослини, широко розповсюджені у вологих місцях мешкання практично повсюди, від арктичної тундри до помірних зон північної та південної півкуль, до високогірних лісів тропічного поясу. Звичайні розміри мохів від 1мм до декількох сантиметрів. Водяні та епіфітні мохи мають стебла до 60см і більше. У своїй будові мохи являють собою верствище, або ж мають стебло і листя. Характерною ознакою усіх мохоподібних є – відсутність коренів. До ґрунту вони прикріплюються ризоїдами (епідермальними виростами). Інші тканини виражені слабо.

Одна із особливостей мохоподібних полягає у тому, що статеве та безстатеве покоління у них не розділені, а являють собою одну рослину. Гаметофіт розвивається із гаплоїдної спори. У різних видів мохів гаметофіт може бути одностатевим (дводомним) або двостатевим (однодомним). На гаметофіті утворюється спорофіт у вигляді коробочки із спорами. Спори, висипаючись із коробочки, проростають у протонему (або передросток), який являє собою зелену розгалужену нитку. На протонемах формуються бруньки, з яких часом розвивається гаметофіт. У життєвому циклі мохів, як вже зазначалося вище, домінує гаметофіт. Характер чергування поколінь у мохоподібних такий: з проростанням спори починається статеве покоління; воно закінчує своє існування утворенням гамет. Безстатеве покоління розпочинається проростанням зиготи і закінчується утворенням спор. Крім спороутворення мохам властиві і інший від безстатевого розмноження – вегетативний (виводкові бруньки, гілки та багатоклітинні виводкові тільця)

Объяснение:

Объяснение:

Белки плазмы крови

271Основную массу растворимых нелетучих веществ плазмы крови образуют белки. Их концентрация лежит в пределах 60-80 г/л; они составляют примерно 4% всех белков организма.

А. Белки плазмы крови

В плазме крови человека содержится около 100 различных белков. По подвижности при электрофорезе (см. ниже) их можно грубо разделить на пять фракций: альбумин, α1-, α2-, β- и γ-глобулины. Разделение на альбумин и глобулин первоначально основывалось на различии в растворимости: альбумины растворимы в чистой воде, а глобулины — только в присутствии солей.

В количественном отношении среди белков плазмы наиболее представлен альбумин (около 45 г/л), который играет существенную роль в поддержании коллоидно-осмотического давления в крови и служит для организма важным резервом аминокислот. Альбумин обладает связывать липофильные вещества, вследствие чего он может функционировать в качестве белка-переносчика длинноцепочечных жирных кислот, билирубина, лекарственных веществ, некоторых стероидных гормонов и витаминов. Кроме того, альбумин связывает ионы Са2+ и Mg2+.

К альбуминовой фракции принадлежит также транстиретин (преальбумин), который вместе с тироксинсвязывающим глобулином [ТСГл (TBG)] и альбумином транспортирует гормон тироксин и его метаболит иодтиронин.

В таблице приведены другие свойства важных глобулинов плазмы крови. Эти белки участвуют в транспорте липидов (см. рис. 273), гормонов, витаминов и ионов металлов, они образуют важные компоненты системы свертывания крови (см. рис. 283); фракция γ-глобулинов содержит антитела иммунной системы (см. рис. 289).

Образование и разрушение. Большинство белков плазмы синтезируется в клетках печени. Исключение составляют иммуноглобулины, которые продуцируются плазматическими клетками иммунной системы (см. рис. 287), и пептидные гормоны, секретируемые клетками эндокринных желез (см. рис. 371).

Кроме альбумина почти все белки плазмы являются гликопротеинами. Они включают олигосахариды, присоединенные к аминокислотным остаткам N- и О-гликозидными связями (см. с. 50). В качестве концевого остатка углеводной цепи часто выступает N-ацетилнейраминовая кислота (сиаловая кислота, см. с. 44). Если эта группа отщепляется нейраминидазой, ферментом находящимся в стенках кровеносных сосудов, на поверхности белка оказываются концевые остатки галактозы. Остатки галактозы асиалогликопротеинов (т. е. десиалированных белков) узнаются и связываются рецепторами галактозы на гепатоцитах. В печени эти «состарившиеся» белки плазмы удаляются путем эндоцитоза. Таким образом, олигосахариды на поверхности белка определяют время жизни белков плазмы, полупериод выведения (биохимический полупериод) которых составляет от нескольких дней до нескольких недель (см. рис. 179).

В здоровом организме концентрация белков плазмы поддерживается на постоянном уровне. Однако их концентрация изменяется при заболевании органов, участвующих в синтезе и катаболизме этих белков. Повреждение тканей посредством цитокинов (см. рис. 379) увеличивает образование белков острой фазы, к которым принадлежат С-реактивный белок, гаптоглобин, фибриноген, компонент С-З комплемента и некоторые другие.

Б. Электрофорез

Белки и другие заряженные макромолекулы можно разделять методами электрофореза (см. с. 84). Среди различных электрофоретических методов наиболее является электрофорез на носителе, особенно на ацетилцеллюлозной пленке. При этом сывороточные белки, которые из-за наличия избыточного отрицательного заряда движутся к аноду, разделяются на пять вышеупомянутых фракций. После разделения белки можно окрашивать с красителей и денситометрически оценивать количества белков в полученных окрашенных полосах.

При определенных заболеваниях изменяются концентрации отдельных белков (так называемые диспротеинемии ).