Для определения семейства покрытосеменных необходимо знать строение1)корня2)плода и корня3) цветка и плода4)листа и плода​

1. Порівняльна характеристика папоротеподібних і голонасінних

ВІДМІННІ ОЗНАКИ ВІДДІЛ

1) ПАПОРОТЕПОДІБНІ

2) ВІДДІЛ ГОЛОНАСІННІ

Кількість видів:

1) 120

2) Близько 800

Філогенез:

1) Предки – риніофіти

2) Предки – давні різноспорові папоротеподібні

Травянисті форми:

1) Є

2) Відсутні

Розміри тіла:

1) Від кількох мм до 20 м у висоту

2) Висота до 150 м

Камбій у стеблі:

1) Відсутній

2) Є

Листки:

1) Різних типів, або великі, перисторозсічені                                                 2) Великі цілісні або розсічені, голчасті або лускоподібні

Корені:

1) Додаткові

2) Головний і бічні, додаткові корені зустрічаються рідко

Гаметофіти:

1) Двостатеві

2) Одностатеві: жіночий гаметофіт (мегагаметофіт) – ендосперм з архегоніями, чоловічий гамето¬фіт (мікрогаметофіт) – пилкове зерно

Гаметофіти:

1) Самостійні, пристосовані до життя у вологих умовах

2) Повністю втратили самостійність, утворюються на спорофіті і живуть на ньому

Запліднення:

1) Пов’язане з водою

2) Не пов’язане з водою

Насінні зачатки:

1) Відсутні

2) Є (являють собою нуцелус-мегаспорангій, оточений покривом – інтегументом)

Розмноження:

1) Спорами

2) Насінням

2..У чому перевага голонасінних над іншими рослинами?

Голонасінні мають насінину, яка лежить на лусочках відкрито і захищена лише насінною шкіркою. На сьогодні голонасінних налічується понад 700 видів. Поява насіння, різноманітність життєвих форм (дерева, кущі), наявність продихів до­зволяють суттєво зменшити випаровування. Стовбури хвойних висотою звичайно 40–70 м, але можуть сягати 100 м і більше (наприклад, у мамонтового дерева); потовщення стовбура відбувається за рахунок розростання деревини (діяльності камбію), основна частина клітин якої мертва. Такий стовбур краще протистоїть вітрам. У корі на деревині хвойних багато смоляних ходів (канальців), заповнених живицею. При ушкодженні стовбура на його поверхні з’являються краплі густої клейкої живиці, яка затягує рану.

Широка розповсюдженість рослин в різних кліматичних зонах призвела до появи пристосувань до різноманітних, в тому числі і екстремальних, температурних умов. По відношенню до низьких температур розрізняють:

• холодостійкість – це здатність рослин протягом тривалого часу переносити низькі додаткові позитивні температури;

• морозостійкість – здатність рослин переносити низькі мінусові температури;

• зимостійкість – здатність рослин без пошкоджень переносити несприятливі погодні умови взимку.

По відношенню до високих температур розрізняють наступні властивості рослин:

• теплолюбність – потреба рослин у теплі протягом вегетаційного періоду;

• жаростійкість – здатність рослин переносити перегрів (вплив високих температур);

• посухостійкість – здатність рослин переносити тривалі періоди посухи (зниження вологості повітря і ґрунту та високі температури повітря і ґрунту) без значних порушень життєвих функцій.  Холодостійкість деяких видів теплолюбних рослин можна збільшити шляхом дії на насіння та розсаду різких перепадів температур (низьких і нормальних). Таке закалювання стимулює захисну перебудову метаболізму рослин. До методів підвищення стійкості належить також щеплення з використанням більш стійкого підвоя, замочуванням насіння в розчинах мікроелементів або в 0,25 % розчині аміачної селітри. Вплив в'язкості цитоплазми на холодостійкість рослин продемонстрували в експерименті П. О. Шенкель та К. О. Баданова (1956). Холодостійкість листків елодеї змінювалася при зміні в'язкості цитоплазми за до розчинів солей. Дія розчину СаСl2 підвищувала, а розчину КС1 знижувала в'язкість цитоплазми. В обох випадках визначали кількість живих клітин після заморожування до – 1,5 °С. Результати свідчать, що збільшення в'язкості цитоплазми під впливом сольового розчину зменшувало холодостійкість рослини, а зменшення в'язкості призводило до відповідного зростання стійкості до холоду • жаростійкі – термофільні синьо-зелені водорості і бактерії гарячих мінеральних джерел, що здатні переносити підвищені температури до + 75 – + 100 °С. Цим організмам властиві високий рівень метаболізму, підвищений вміст РНК у клітинах, стійкість білків цитоплазми до коагуляції;

• жаровитривалі – рослини пустель і сухих місць зростання (сукуленти, деякі кактуси, представники родини товстянкових), які витримують нагрівання від сонячних променів до +50 – +65 °С. Жаростійкість сукулентів пояснюється високою в'язкістю цитоплазми і вмістом води у клітинах, пониженим рівнем обміну речовин;

• нежаростійкі – мезофітні та водні рослини. Мезофіти відкритих місць зростання можуть витримувати нетривале підвищення температуру до + 40 – + 47 °С, а водні рослини – до + 40 – + 42 °С.

Рослини, пристосовані до існування в жарких умовах, в процесі філогенезу виробили захисні пристосування від перегріву:

• зменшення поверхні рослин;

• густе опушення листя та стебла:

• розвиток глянцевої поверхні листка;

• збільшення інтенсивності транспірації;

• поява ефірних залоз;

• виділення кристалів солей, що заломлюють сонячне проміння;

• нагромадження органічних кислот, які зв'язують аміак і знешкоджують його;

• вертикальне та меридіальне розташування листків тощо. Здатність переживати тривалий жаркий та посушливий період є

комплексною властивістю рослин, об'єднаних в групу ксерофітів (більш детально ця група буде розглянута в розділі “Вологість як екологічний фактор”). При цьому можливість вижити при високих температурах буде тим більшою, чим на довше відтягується висихання протоплазми. Для цього рослини виробили певні пристосування:

• геміксерофіти стійкі до засухи завдяки кореневій системі, яка досягає ґрунтових вод, інтенсивним процесам транспірації та обміну речовин, вони не виносять тривалого зневоднення;

• евксерофіти мають в'язку цитоплазму, уповільнений метаболізм, вони добре переносять зневоднення та перегрів;

• пойкілоксерофіти при зневодненні призупиняють метаболічні процеси та впадають в анабіоз. (тут не все)

Объяснение: