А как в рассказе подается игра Екатерины Ивановны на рояле? Что особенного вы заметили? Чехов «Ионыч».

Старцев впервые видит таланты Ивана Петровича. И снова мы видим глазами автора: «Он, смеясь одними только глазами, рассказывал анекдоты, острил, предлагал смешные задачи и сам решал же их, и все время говорил на свое необыкновенном языке, выработанном долгими упражнениями в остроумии и, очевидно, давно вошедшем у него в привычку: большинский, недурственный, покорчило вас благодарю...».

ответ:Нора постає у пєсі "Ляльковий дім" з одного боку лялькою, якою користується Торвальд, з іншого корисливою дружиною. Критики по різному дають оцінку цьому персонажу. На мою думку, Нора турботлива, ласкава і ніжна до дітей, чоловіка, лікара Ранка, служанки.

В епізоді, де Анна-Марія, служниця, з дітьми повертається до дому, ми бачимо щиру радість Нори, вона питається про настрій дітей, що і як вони робили. Вона постає перед нами матір'ю, можливо такою, як в неї не було.

Частина п'єси, де ми дізнаємося про позику грошей, задля лікування чоловіка, Ібсен описав жінку, як турботливу, готову на все.

В ситуації з подругою, Фру Лінне, Нора не пише їй понад 5 років, тому що власні проблеми являються більш вагомими, ніж проблеми подруги, тут ми бачимо, що Нора подумками занурюється в себе, настільки зберігає таємницю з грошами. Але під час моменту, де Міс Хельмер каже, що досить балакати їй, досить бути егоїсткою, краще нехай Фру Лінне розповість про себе, Нора все-одно багато базікає не звертаючи увагу на сказане. Вона не бажає розповідати подрузі про таємницю, але коли та починає вихвалятися, мов братам до Нора каже, що попри все, вона заборгувала грощі і Торвальд вилікувався.

Отже, Нора має власні почуття, які показує дітям, товаришу, але для чоловіка вона іграшка, яка повинна мати гарну усмішку.

Объяснение:

Объяснение:

«Легенда No 17» Николая Лебедева, возможно, еще не решение важнейшей проблемы национального героя, но, по меньшей мере, указанный вектор к ее решению. Данила Козловский играет Валерия Харламова как человека, вступающего в бой с неравным, почти мифологическим соперником — канадскими хоккеистами — не как представитель столь же мифической страны, а как герой эпический, принадлежащий определенной культуре (в том числе, бытовой), но никак не государству. Нет никакого противоречия между вызовом, который он бросает противникам на льду, и вызовом, пусть даже и придуманным сценаристами, который он бросает советской системе, не для того чтобы стать из спортсмена диссидентом, а для того чтобы прийти к победе. Победе над собой и над окружающим миром, которая и позволяет зрителю испытать вполне законную гордость и даже патриотизм — человеческое, нормальное чувство, далекое от той суконной обязаловки, которой учили в советских

школах и, кажется, пытаются учить до сих пор.