Сцелью повышения деятельности федеральных органов государственной власти в мае 2000 г. указом президента рф в.в. путина были организованы федеральные округа.а) продуктивностиб) самостоятельностив) эффективностиг) результативности

Відповідь:

Альпійські луки — природна зона висотної поясності, гірські біоми вкриті трав'янистою рослинністю, розташовані над лінією лісу. Висота, на якій починаються альпійські луки, залежить від клімату регіону та географічної широти місцевості (чим далі від полюсів, тим вище починаються альпійські луки). Зазвичай від лінії гірських лісів альпійські луки відокремлені поясом криволісь, а там, де вони зведені — субальпійських лук.

Для альпійських лук характерна специфічна, зазвичай низькоросла, рослинність, а також рослинність, що утворює «трав'яні подушки». Це зближує даний тип екосистем із тундровими, завдяки чому альпійські луки також називають «гірською тундрою».

Ґрунтовий шар на альпійських луках зазвичай порівняно тонкий та малородючий, з численними включеннями каменю та щебеню; в помірному поясі в ґрунті альпійських лук зазвичай формується глейовий

Позаяк альпійські луки трапляються практично у всіх регіонах Землі, то не можна виділити види тварин, які були б характерними для них усіх. Але часто, особливо в тропічних та субтропічних регіонах, альпійські луки є островами реліктових екосистем, відрізані один від одного більш спекотним низинним кліматом. На таких ділянках можуть зберігатись види, відсутні або зниклі в довколишній місцевості — часто це релікти минулої льодовикової епохи. Таким видом, наприклад, є ефіопський вовк, що зараз зберігся в кількох високогірних острівкових популяціях, де існує придатний для нього, відносно прохолодний клімат.

Відповідь:

Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світових ґрунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50°пн. ш.)

Далі на південь широтна зональність гається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту ґрунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових ґрунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних ґрунтів прерій, чорноземів, каштанових ґрунтів і сіро-бурих пустинних ґрунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордильєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків.

Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.

У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими ґрунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам'янистими осипами.

Тундрові ґрунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.

На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими ґрунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68–69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54–55°, а на сході – в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52–53°.

На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер.

Південна межа зони підзолистих ґрунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48–49°, а по атлантичному – до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту – в штатах Альберта, Саскачеван – межа зони підзолистих ґрунтів проходить на широті 54-55°.

Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих ґрунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих ґрунтів.

     

Підзолисто-глеєві ґрунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність ґрунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих ґрунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні ґрунти.

Підзона типових підзолистих ґрунтів займає більшу частину Канадського щита – басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті ґрунти кислі, бідні на гумус.

Підзона дерново-підзолистих ґрунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.

Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35–37°, південна – 25–26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флорида.

Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів – на заході.

Каштанові ґрунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома каштанові ґрунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі ґрунти.

Ґрунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кордільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кордільєр поширені гірські підзолисті ґрунти з плямами гірських тундрових. У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові ґрунти з плямами гірських лучних ґрунтів на високих вершинах.