Характеристика японии и китая внешняя и внутринняя политика и .

Вэпоху ускоряющейся динамики развивающихся восточноазиатских и низких темпов западных стран япония находится в буквальном смысле на поворотном этапе своего политического, дипломатического и развития.    по итогам 2010 года япония стала третьей мира после сша и китая. небывало длительная рецессия японской , а также катастрофические последствия землетрясения и цунами в марте 2011 года, создавшие угрозу радиоактивного заражения региона, выдвигают на первый план внешней и внутренней политики страны компоненту национального интереса. дипломатии японии становится не просто фактором укрепления государственного могущества, призванного компенсировать недостающие военно-силовые элементы, входящие в комплексную характеристику современного государства, а приобретает дополнительное политическое значение, являясь ответом как на новые внешние вызовы, так и на возросшие требования японского населения к уровню и качеству жизни. эту её роль подтверждает и премьер-министр наото кан: «излишне говорить, что дипломатия является важной в любую эпоху. тем не менее, сейчас мир вступил в эпоху, которую по праву можно назвать водоразделом, в период, когда дипломатия становится всё более важной для японии и для всего мира». конкретизируя эту мысль, он полагает, что дипломатия является одной из пяти основ внешней политики и национальной безопасности японии, наряду с такими, как японо-американский альянс в качестве краеугольного камня японской внешней политики, новое развитие внешних связей со странами азии, усилия для решения вопросов и среда безопасности вокруг современной японии.на фоне всплеска прогностических оценок потенциальных последствий японской катастрофы для стран азии и других крупных мира, по мере распространения ядерной тревоги все новые и новые вопросы. насколько японская катастрофа может помешать развитию мировой ? как долго западу и остальному миру придется жить с сильной иеной? ответ на подобные вопросы в какой-то степени может дать анализ развития японии.

Буддизм виник на північному сході Індії, на території держав Маґадга, Кошала і Вайшалі, де проповідував історичний будда Сіддгартха Ґаутама[5]. Час появи цієї релігії пов'язується із датою смерті Ґаутами, яких в буддистській традиції існує дві — 544 до н. е. і 486 до н. е.. Перша дата була прийнята ЮНЕСКО як дата заснування буддизму. Проте вона заперечується буддологами[6], які вважають, що будда помер близько 400 до н. е., до походів Александра Македонського в Індію. Відповідно, появу буддизму слід датувати початком 4 століття до н. е., серединою «осьового часу»[6].

Причиною виникнення буддизму називають кризу традиційного ведичного брахманізму в середині 1 тисячоліття до н. е.. Місце зародження буддизму — північно-східна Індія — була форпостом альтернативних релігійно-філософських рухів, які підтримувалися станом воїнів-кшатріїв для боротьби за владу із жерцями-брахманами[7]. Відповідно, соціальною опорою буддизму в Індії стали воїни, а точніше їхні лідери — правителі раджі[5]. Сам Будда Ґаутама також походив зі стану воїнів[7].

Популярність Конфуція, що зростала та поширювалася протягом двох з половиною тисячоліть, стала причиною виникнення багатьох легенд, які слід відрізняти від фактів його життя. Першу біографію Конфуція (разом із понад 100 інших біографічних описів) склав Сима Цянь («Ши цзі», гл.47 孔子世家), який жив близько 500 років пізніше за Конфуція. Ця біографія поєднує факти що збереглися у попередніх текстах (наприклад, «Мен-цзи», «Чжуан-цзи») та намагається уникнути суперечностей, які вже тод ігалися. Оскільки за часів Сима Цяня конфуціанство вже отримало статус державної ортодоксії, біографія очікувано уміщує прикраси та перебільшення. До того ж, ймовірно що у виведенні ідеалізованого образу Конфуція Сима Цянь переслідував особистий інтерес, оскільки його «Історичні записи» багаторазово натякають на те, що автор сприймає себе як невизнанного «другого Конфуція».[2]

Більш достовірними джерелами є «Цзо чжуань» (коментар до хроніки Чуньцю, яка була складена на батьківщині Конфуція) та «Лунь юй» (записи розмов та доповіді про поведінку філософа, що залишили його учні). Складність вживання цих джерел у тому, що обидва — продукти поступового формування, що відбувалося протягом близько трьох століть після смерті засновника вчення. Кілька інших джерел щодо життя Конфуція були складені ще пізніше та носять агіографічні риси.

Маючи на увазі біографію від Сима Цяня та версію «Аналектів», утворені у Західній Хань, Нилан та Вілсон зауважують: «Щодо сутністі життя та вчення Конфуція у 100 році до н. е. сперечалися так само гаряче, як і тепер».[3] Відомий китайський історик першої половини 20 ст. Ґу Цзєґан визначив, що кожна ера китайської історії мала «власного» Конфуція, і навіть декілька різноманітних «Конфуціїв» одночасно.[4]