Составте рассказ на тему "один день первобытного человека"

Каждый  день жизни первобытного человека был похож не предыдущий, и каждый следующий день он должен был заниматься тем же, чем и накануне. уже на заре своего существования люди понимали, что в условиях постоянного противостояния с природой выжить поодиночке им не удастся, поэтому они объединялись в племена. у каждого племени был свой вождь, который следил за порядком в племени и распределял обязанности всех его представителей. как правило, на долю мужчины выпадала защита племени от нападений соседних племен и свирепых животных, а также забота о благополучии женщин и детей своего племени. каждое утро мужчины должны были отправляться на охоту и, рискуя жизнью, добывать для себя и своего племени пропитание. в то время опасность подстерегала охотников на каждом шагу, а примитивные орудия не могли их спасти от нападений свирепых хищников. да и победить хищника, имея в своем распоряжении лишь копья с каменными наконечниками, было сложно. поэтому каждый раз, отправляясь на охоту, первобытный человек не мог рассчитывать на то, что ему удастся вернуться с добычей, удастся вернуться живым и невредимым.  в то время, когда мужчины уходили на охоту, женщины должны были заботиться о детях, готовить еду для всего племени и, выказывая всю свою находчивость, придумывать одежду из шкур убитых животных, которая смогла бы защитить их от холода. такой труд был не легче, чем охота, поскольку первобытные люди чаще всего жили в пещерах, которые были слабой защитой от непогоды и холода.  когда мужчины возвращались с охоты, женщины кормили их и окружали заботой. причем, у первобытного человека в непрестанной борьбе за выживание находилось время для того, чтобы составить рассказы о своей жизни, о своих повседневных делах и заботах. такие рассказы воплощенные в картинках, можно и сегодня увидеть на стенах многочисленных древних пещер. рисунки, сохранившиеся от первобытных людей, рассказывают нам об охоте, о животных, которые жили в то время, о спасительном тепле очага и о многом другом.  я думаю, что даже один день жизни первобытного человека может многому научить нас и сегодня. прежде всего, мы видим, что уже тогда люди понимали, что добиться чего-нибудь в одиночку невозможно. они отдавали себе отчет в том, что нужно заботиться о своих близких и защищать их от опасностей. кроме того, в жизни каждого человека, несмотря на все сложности и опасности, несмотря на постоянную борьбу за выживание, обязательно должна присутствовать духовная и культурная составляющая. познакомившись с одним днем жизни первобытного человека, мы с уверенностью можем сказать, что он во многом похож на один день жизни нашего современника

Козаки жили на багатих землях: глибокі чорноземи, просторі пасовища, луки, численні заводнені балки, дрібнолісся. Ці землі приваблювали до себе українців-землеробів. І хоч переважна більшість козаків займалася військовою справою, брала участь у сухопутних і морських походах, на Запорожжі була ціла група козаків, які звалися “гіздюками”,”сиднями”, або гречкосіями. Вони жили по зимівниках, селах і бурдюгах, займалися хліборобством. Землю вибирали біля річки, по схилах балок і в долинах. Запорожці сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, рідше — жито й пшеницю. Зерно зберігали у спеціально викопаних ямах-погребах. Стінки і дно погребів обмазували рідкою глиною, просушували і добре випалювали. З городини запорожці вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, кукурудзу, цибулю, часник, гарбузи, тютюн і т. ін.

       Найважливішою галуззю запорізького господарства було скотарство. Запорожці розводили коней, велику рогату худобу, свиней, знали й вівчарство. Для рибного промислу на Дніпрі, Південному Бузі з їхніми лиманами, косами, озерами та на Азовському морі були влаштовані спеціальні заводи з куренями для проживання взимку. Найвідомішим з них був Гард на Південному Бузі. Просолену і в’ялену рибу запорозькі промисловці продавали приїжджим українським, польським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким купцям.

Значною промисловою галуззю було мисливство. Полювали переважно На лисицю, хутро якої цінувалося надзвичайно високо. Займалися також птахоловством і бджолярством. З меду запорожці готували напої, а з воску робили свічки для січової церкви, а також для монастирських і парафіяльних Церков.

      З історією козацьких часів пов’язують і чумацький соляний шлях, який вів з району Хаджибейських озер (поблизу сучасної Одеси) і з Криму в центральні райони України. Цей Солоний торговельний шлях використовувався ще за часів Київської Русі. У XV-XVII ст. Й пізніше торгівлю сіллю вели чумаки. Історичні джерела пов’язують чумацтво з козаками, які мешкали поблизу соляних озер, були добре озброєні і могли розвивати чумацький промисел в умовах безперервної боротьби з турецько-татарською агресією. На промисел чумаки їздили волами, запряженими у вози. У валці було від 10 до 150 возів. Чумаки самі добували й вантажили сіль. Нерідко їм доводилося зі зброєю в руках відбиватися від татар. З історичних джерел відомо, що чумакували не тільки рядові козаки, а й сотники, значкові та військові товариші.

       У Запорізькій Січі жили різні майстри: котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслярі. Проживаючи у передмісті Січі, вони були приписані до куренів, як і інші козаки. За межами Січі мешкали кушніри і ковалі.

       Знали козаки й торгівлю з іншими державами. Цьому сприяло вигідне географічне положення Січі. Козаки володіли землями вздовж Дніпра з його широким і глибоким лиманом.

Курені були довгий час однією з характерних рис запорізького будівництва: вони швидко зводилися в разі потреби, їх було неважко відбудовувати після частих татарських нападів.

Пізніше досить поширеними на Запоріжжі були мазанки, в яких жили козаки на хуторах та у зимівниках.

Повсякденною їжею козаків були саламаха (житнє квашене тісто, рідко зварене), куліш, га­лушки, каші, а також все те, що давав водний басейн Дніпра, степ та ліси. Це риба, м'ясо диких птахів та тварин, горіхи, ягоди, гриби та ін. З-за кордону привозилися прянощі, цитрусові, різні делікатеси.

Козаки досить рано у порівнянні з ін­шими європейцями познайомилися з багатьма стравами та напоями східної кухні, у тому числі і з кавою.

Переважна більшість козаків займалася військовою справою, брала участь у сухопутних і морських походах, на Запорожжі була ціла група козаків, які звалися "гіздюками","сиднями", або гречкосіями.

Найважливішою галуззю запорізького господарства було скотарство. Запорожці розводили коней, велику рогату худобу, свиней, знали й вівчарство. Значною промисловою галуззю було мисливство.  Полювали переважно На лисицю, хутро якої цінувалося надзвичайно високо.