Назовите основные события в десятом веке в россии.

Олег назначает киев столицей руси. из киева предпринимает поход в царьград. св.ольга мстит древлянам за смерть своего мужа игоря, а позднее принимает в киеве христианство по православному обряду.князь святослав положил конец господству хазар на юге россии. завоевал болгарское царство на дунае, но оттуда был вытеснен греческим императором иоанном цимисхием.владимир святой покорил часть прикарпатских славян, затем - греческий город корсунь, где и принял крещение по греческому обряду. крещение руси, 988 г.

ответ:Західна частина українських земель

Объяснение:

Західна частина українських земель, що творила основу Галицько-Волинського князівства, в середині XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. З активною участю місцевих українських князів і феодалів східної Волині, Поділля, Київщини, Переяславщини і Чернігово-Сіверщини в середині XIV ст. ці землі вирвалися з прямої залежності від Золотої Орди й об'єдналися з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Своєрідною переломною подією у процесі переходу центральних українських земель від золотоординської залежності до складу Великого князівства стала битва у 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу), в якій литовсько-руське військо завдало поразки ординцям.

До XIV ст. на Закарпатті закріпилася влада Угорської держави.

Політичне становище різних українських земель дуже різнилося між собою. Землі під Польщею й Угорщиною опинилися на становищі окупованих, у тому числі підневільною стала українська знать і духовенство. Вже через рік після підступного захоплення влади у Львові польський король Казимір III по Папу Римського Бенедикта XII звільнити його від присяги зберігати за руським "старостою і народом всі їх обряди, права і звичаї". Папа доручив зробити таке звільнення від присяги краківському римо-католицькому єпископу. Іншим було становище українських земель у Великому Литовсько-руському князівстві. Тут власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Політичні переваги литовського елементу в державі випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316—1341), потім його син Ольгерд (1341—1377). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів. Це ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилося в культурі та побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362—1392). Останнього після тривалої боротьби змінив внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455). Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. В XIV—XV ст. у ній помітні два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною мовою відповідних територій.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них — М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливий погляд щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави виявили автори однієї з останніх праць "Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії" (К., 1990). В одному місці вони пишуть, що Велике князівство "справедливо називають Литовсько-Руською державою", оскільки 9/10 її території і населення становили східні слов'яни. Однак в іншому вони наголошують на "несприятливі обставини, що призвели до розчленування і їх приєднання до Великого князівства Литовського", тому "Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції". Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі "соціального гноблення та політичних обмежень". У такому підход ться намагання ототожнювати "іноземний гніт" із соціальним гнобленням, хоча це не одне і те ж. Коли говорять про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її становий характер.

По мнению исследователей[5], сарматы под именем «савроматы» впервые упоминаются Геродотом (V век до н. э.), который сообщал: «Если перейти реку Танаис (совр. Дон), то там уже не скифская земля, но область савроматов»[6]. По мнению Н. Лысенко, со времени составления карты мира Марка Випсания Агриппы (I в. до н. э.) этнонимы «савроматы» и «сарматы» употреблялись как синонимы[7].

Античными авторами к сарматам причислялись[8]: аорсы, языги, сираки, аланы, роксоланы, саки[9].

Объяснение:

Вот , читай текст там авторы!