Задали решать кроссворд на тему "россия в первой половине 19 века" 1)политический или военный союз государств для совместных действий (8 букв) 2) форма коллективного протеста рабочих (6 букв) 3) один из казненных декабристов (6 букв) 4) сторонники развития россии по западному пути (9 букв) 5) сторонники самобытного, патриархального развития россии (11 букв) 6) упадок промышленного производства (9 букв) 7) передовая часть войск ( 8 букв) 8) влиятельный временщик при александре 1 ( 8 букв) 9) декабрист, сторонник республиканского строя ( 7 букв) 10) промышленное или финансовое объединение, концертирующее отдельными областями . (9 букв) 11) политическое течение, ставящее целью уничтожение государства (8 букв) 12) крестьянские земли, отрезанные в пользу помещика (7 букв)

Петр I в начале марта 1722 года подписал указ о командировании Вильгельма де Геннина на Урал для управления казенными заводами.

Георг Вильгельм де Геннин родился 11 октября 1676 года в городке Зинген в окрестностях Кельна (Германия) в семье потомка старинного голландского дворянского рода фон де Геннин Йоханнеса Геннина. Мать Георга звали Катарина.

В юности он устроился на металлургический завод в Зингене, где работал формовщиком, занимаясь отливкой артиллерийских припасов. После этого де Геннин поступил в звании унтер-офицера на службу в голландскую армию. В 1697 году он оказался в Амстердаме, где познакомился с Петром I. Амстердамский бургомистр представил подающего надежды молодого человека российскому государю, который пригласил де Геннина на артиллерийскую службу в российскую Оружейную палату.

В первые годы жизни в России в обязанности де Геннина входило обучение артиллерийскому искусству молодых дворян, а также участие в военном строительстве. В 1698 году он стал фейерверкером и начал получать 67 рублей жалованья в год. Принимал участие в Северной войне.

После войны он был назначен на должность коменданта Олонецкого края, где проработал несколько лет.

В марте 1722 года де Геннина произвели в генерал-майоры и назначили главой горнозаводской администрации на Урале. Георг Вильгельм прекрасно понимал, что в новой должности ему предстояло встретиться с противодействием в работе со стороны местной администрации и владельцев частных заводов, поэтому сразу же затребовал от Петра I широких полномочий для себя. Также он потребовал оплатить переезд на Урал и назначить зарплату мастерам с Олонецких заводов и из Петербурга, потому что на Урале на тот момент не было необходимого количества грамотных специалистов.

В 1723-м де Геннин оказался на Среднем Урале, где вместе с Василием Татищевым начал постройку на реке Исети города-завода Екатеринбурга. В строительстве принимали участие более тысячи крестьян, почти 600 плотников и более 200 конных работников.

Кроме того, в годы работы на Урале он реконструировал и строил заново Екатеринбургский, Верхне-Исетский, Верхне-Уктусский, Алапаевский, Каменский, Полевской, Егошихинский, Кунгурский, Синячихинский и Лялинский металлургические заводы и писал труд «Табели Сибирских заводов».

Увеличение числа заводов на Урале привело и к формированию органов горнозаводского управления. По инициативе де Геннина в Екатеринбурге начали создаваться местные органы горнозаводского управления - горные начальства и заводские штаты.

После прихода к власти императрицы Анны Иоанновны взгляды на ключевые вопросы управления заводами в стране у нового руководства и де Геннина перестали совпадать, и в 1733 году он подал об отставке. В 1734 году было удовлетворено: де Геннин был уволен со своей должности, а его место главы горнозаводской администрации на Урале занял Василий Татищев.

После отставки Георг Вильгельм де Геннин занимался управленческой работой в Санкт-Петербурге, руководил Сестрорецким и Тульским оружейными заводами, возглавлял артиллерийское ведомство. Умер де Геннин 12 апреля 1750 года.

спосіб життя української шляхти наприкінці 16 - на початку 17 століття)

після   кревської унії, й, особливо, після поразок свидригайла ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і як наслідок утворення єдиного привілейованого стану – шляхти. із середини 15 ст. на більшості українських земель утвердилася така структура панівного стану: князі – пани – зем’яни-шляхта – шляхта-голота – панцирні бояри.

ця структура зберігалася до середини 17 ст. щоправда навіть геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди в порівнянні з менш родовитим, хай навіть і заможним, шляхтичем. крім того, князі поступали на державну службу до литовської, а потім польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та пожиттєве держання значні земельні володіння. так княжі роди острозьких, вишневецьких, корецьких, чорторийських, збаразьких обіймали провідні урядові посади у великому князівстві литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.

з посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини – вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: вільна чи кракова.

одначе княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. поділивши між собою спершу волинь, а згодом і центральну україну, вони перебрали реальну владу на місцях.

у їхніх володіннях діяло княже право із власними податками й судом. було своє військо. тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби. власне, тому представники княжих сімей пов’язували свої родоводи із князями київської русі.

у житті тогочасної україни особливе місце посідав рід острозьких.

пани й дрібна шляхта: боротьба за рівні права всіх представників шляхетської верстви

до вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. слово «пан» у 16 ст. позначало своєрідний титул. так, та київщині й брацлавщині першої половини 16 ст. із 450 шляхетських родів панськими називалося близько сотні. головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею. як відомо, ще від часів київської русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги – маєтки, надані великим князем за військову службу. зберігалися вони й за пізніших часів. проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків. найчисленнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта – зем’яни. частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності. втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.

прикметною ознакою життя україни було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.

й якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати. зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу – статуті великого князівства литовського в редакції 1529 р. – першому (або старому) литовському статуті. згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини».

отже, наприкінці 16 ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов’язки.

подробнее - на -