Как по-вашему, можно ли было избежать распада державы александра македонского? свой ответ обоснуйте. только не пишите как и почему она распалась.

Александр Македонский мог попытаться предотвратить распад своей империи, назначив еще при своей жизни преемника. Отсутствие легитимного наследника породило борьбу за власть, в результате которой империя распалась. Но неизвестно, смог бы наследник Александра сохранить его империю, в которую входили огромные территории, населенные разными народами, находящиеся на разных континентах. Скорее всего, даже единственный правитель не смог бы предотвратить империю от развала, разные культуры, религии, предыдущая история регионов, входивших в империю, не позволили бы им нормально существовать в одной государстве, под управлением одного центра. 

Кривичей принято подразделять на две большие группы: псковскую и полоцко-смоленскую. Также кривичи упоминаются, как одно из славянских племён (Κρίβησκαν) на полуострове Пелопоннес, в греческой хронике «Хронике Мореи» XIV века[1] и в сочинении О.Н. Трубачёва[2].
Территория распространения древнебалтских гидронимов
В культуре полоцко-смоленских кривичей, изученной сравнительно лучше, наряду со славянскими элементами украшений, присутствуют элементы балтского типа. Балтские элементы просматриваются также и в погребальном обряде.

Кривичи были одним из крупнейших восточнославянских племен. Они занимали не только север Беларуси, но и соседние районы Подвинья и Поднепровья (Псковщину и Смоленщину). Кривичи сформировались в результате ассимиляции пришлыми славянами местных балтских и западнофинских племен, постепенно славянизированных. Об этом ярко свидетельствуют данные археологии.

Название «кривичи» разными историками объясняется по-разному. По одной из версий название происходит от имени прародителя Крива, по другим - от имени первосвященника балтов Криве-Кривейте, от слова «кровные» (близкие по крови), «кривой (о человеке, холмистой местности). [3]

По вопросу о происхождении славянских предков кривичей существуют две основные точки зрения. Первая связывает их прародину с карпатским регионом, вторая — с территорией северной Польши. При этом уточняется, что вначале кривичи пришли на Псковщину (VI век: Культура псковских длинных курганов), двигаясь через Среднее Понеманье[4]), а позднее часть из них продвинулась на юг и заселила Смоленщину и восточную Белоруссию)[5].

В пользу первой гипотезы свидетельствуют летописи, указывающие на происхождение кривичей, в частности — полочан (наряду с древлянами, полянами (днепровскими) и дреговичами) от осевших на территории Белоруссии племён белых хорватов, сербов и хорутан, мигрировавших в верховья Днепра в VI—VII веках[6][7][8].

Вторая гипотеза основывается на работах современных отечественных лингвистов. В частности, сравнительный анализ Топорова В. Н., сделанный по результатам исследований Зализняком А. А. языка новгородских берестяных грамот и древнекривичского диалекта, проведённого Николаевым С. Л., показывает исходную принадлежность диалекта кривичей к северо-западной славянской диалектной группе, включающей

Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.

Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.

У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.

ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.

Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.

«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.

Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування  й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.

Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп   знаті вони являли собою єдиний панівний стан.

Князь Костянтин Острозький

Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці  XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких,  котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький