Сколько государственных гербов сменилось за время правления ивана iv?

Характеристика запорозького козака

І зовні, й за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом являли собою характерні типи своєї народності й свого часу. За описом сучасників, вони були здебільшого зросту середнього, плечисті, ставні, міцні, дужі, з лиця повновиді, округлі й від літньої степової спеки смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем, або чуприною, на тім’ї, у смушевій гостроверхій шапці на голові, вічно з люлькою в зубах, питомий запорожець завше дививсь якось похмуро, вниз, спідлоба, сторонніх зустрічав спершу непривітно, відповідав на запитання вельми неохоче, але затим помалу м’якшав, обличчя його поступово під час розмови набувало веселого вигляду, жваві проникливі очі займалися блиском вогню, і вся постава його дихала мужністю, звитягою, завзятою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «цоб», ні «цабе», через те був здоровий, вільний од хвороб, умирав більше на війні, як удома. Тепер народ слабий, порожній і недовговічний: як дев’яносто літ прожив, то й стежки під собою не бачить, а в старовину у сто років чоловік тільки в силу вібрався. Тому запорожці жили і весело, й довго. А молодці які були! Він сів на коня — не струснувсь, не здвигнувсь! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки смуга лягла».

У внутрішніх якостях запорозького козака помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, власти¬ва людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, невтримні на руку, нехтуючи будь-які права чу¬жої власності на землі ненависного їм ляха чи бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали звичайну крадіжку якогось батога чи пута страшним злочином, за який винного карали на смерть.

буддизм-

Будди́зм — религиозно-философское учение (дхарма) о духовном пробуждении (бодхи), возникшее в середине 1-го тысячелетия до н. э. в Древней Индии. Основателем учения считается Сиддхартха Гаутама, впоследствии получивший имя Будда Шакьямуни. Сами последователи этого учения называли его «Дхарма» (Закон, Учение) или «Буддхадхарма» (Учение Будды). Термин «буддизм» был создан европейцами в XIX веке. Различные исследователи определяли буддизм по-разному — как религию, философию, этическое учение,