Скаких средств автор картины выразил идею , что царь является божьим? (картина кившенко "избрание михаила фёдоровича романова на царство")

«К Михаилу Феодоровичу Романову никак нельзя применить определения, что он был "выборный Царь", так как те действия, которые имели место на Земском Соборе 1613 г., совершенно не подходят к понятиям "о выборах", устанавливаемых правилами и тенденциями современных "гражданских идей"... Дебаты на Земском Соборе сосредоточивались не на вопросе "кого избрать", а на вопросе "кто может быть Царем на Руси" соответственно тем идеологическим понятиям о власти, которые существовали в то время в русском народе "всея земли". Понятия эти обнимали собой элементы двух порядков – нравственного и религиозного. К числу первых Земским Собором были отнесены: первое, "Царем на Руси может быть только русский"; второе, "Царем может быть только родственник последней династии Ивана Калиты", и третье, "Царем может быть только тот, на ком единогласно сосредоточатся желания "всея земли". Элементы второго порядка, в сущности, доминировавшие над всеми вышеустановленными, определяли божественность взгляда народа на власть: "кого Бог даст", "кого Бог изберет". Земские люди 1613 г., собравшись на "Обирание" государя, предоставляли "избрать" Царя Господу Богу, ожидая проявления этого "избрания" в том, что о Своем Помазаннике Он вложит в сердца "всех человецех... едину мысль и утверждение"».

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднан­нями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

Новгородська республіка являє собою вкрай цікавий феномен давньоруської демократії. Утворена в 1136 році, Новгородська республіка проіснувала до 1478 року, коли була завойована Московським царством (зауважимо, що назва Росія з’явилася набагато пізніше, за Петра I, а до цього вона іменувалася саме Московією або Московським царством). І за час своєї незалежності Новгородська республіка ментально була набагато ближче до Західної Європи, ніж таки до Московії, що перебувала тоді під сильним культурним і політичним впливом Золотої Орди. Своїм державним устроєм ця середньовічна держава була схожа з італійськими демократичними містами-державами: Венеціанською республікою, Флорентійською республікою, а також з німецькими торговими містами Ганзейського союзу (або Ганзи) з якими у Новгородської республіки були жваві торговельні відносини. Якою була історія Новгородської республіки та її державний устрій, про це читайте далі.