Путь российского государства от монархии до республики

Первым шагом на пути перехода от монархии к республике в России стало оформление конституционной монархии путем принятия Манифеста от 6 августа 1905 года, который учредил Государственную Думу - первый русский парламент с совещательными функциями, и провозгласил избирательные права российских подданных. Манифест от 17 октября 1905 года «Об усовершенствовании государственного порядка» шел ещё дальше. Государственная Дума наделялась законодательными функциями. Провозглашались неотъемлемые гражданские права: неприкосновенность личности, свобода совести, слова, собраний, союзов, избирательные права. Манифест от 19 октября 1905 года учреждал в России правительственный орган - Совет Министров. Конституционное значение имели «Учреждение Государственной Думы» от 20 февраля 1906 года; Указ «О переустройстве учреждения Государственного совета» от 20 февраля 1906 г, Основные государственные законы от 23 апреля 1906 года.

Международные отношения в XVI-XVIII веков сводятся к таким характеристикам:

• Европа является лидером всего мирового сообщества, и в экономике, и в науке, и в политике, и тем более, войне (потому что в Европе уже промышленный переворот (речь о Западной Европе), как и в Северной Америке, так этот регион стал преобладать в развитии).

• Ощущение превосходства Европой определило тягу к экспансии своей формы управления и институтов на остальное мировое сообщество; отсюда появился мировой рынок, колонии, полуколонии.

• Международные отношения этого периода перестали существовать только в регионах, они приобрели глобальный, общемировой характер.

• Гегемонами международных отношений были крупные западноевропейские государства, имеющие множество колоний и решающие судьбу остального мира.

• Акторами международныз отношений стали новообразовавшиеся национальные государства, а не отдельные сеньориальные владения.  

• Цели и методы в дипломатии стали буржуазными – в основе всего лежит «национальный интерес» (эта концепция сформулирована в период реализма и подразумевает разрыв со средневековыми взглядами на международные отношения.  

• Государство теперь развивалось и экономически, и в рамках военной мощи, поскольку эти отрасли стали быть связаны. Соответственно, государства, как субъекты международных отношений, стали использовать экономические рычаги для достижения своих стратегических целей и интересов.

другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада володимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи:

кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст.;

80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.;

1462-1533 рр.

Перший етап об'єднання - кінець XIII - 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике володимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються суперники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати на володимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у Смоленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки - важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський володимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за до ординського загону удар своєму головному суперникові.

Правління Івана Калити

Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра - до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.