Почему николай 2 был последним императором россии

Наверно потому что потом появился призидент:)

Монархия была уничтожена, после событий Февральской революции! Император, в данном контексте, представитель монархического государственного устройства! В 1917 вся система управления государством была разрушена силовым путём, что переросло в Гражданскую войну, продолжавшуюся до 1924 года! Монархическая династия Романовых, пришедшая к власти несколько столетий назад, была уже не в состояний принимать решения и обеспечить быстрое реагирование на многочисленные глобальные события в стране, начиная с первой русской революции 1905 года, ставшей "переполненной чашей" зашедших в тупик острых политических, экономических и социальных проблем, назревших к тому времени! Была предпринята попытка создания "демократического подобия", путём становления парламента (Государственной Думы) ! Однако, оказалось, что это не только не решало проблем, но и усуглубляло их. По настоящему эффективная работа парламента возможна лишь тогда, когда соответствующим образом реформированы все основные государственные институты, которые взаимодополняют друг друга! После Февральской революции предприняли попытку создания современного демократического государства с парламентом, наделённым весьма огромными полномочиями, то есть, фактически, должна быть создана парламентская демократия! Монархии не место в подобным системам государственного управления! Даже Великобритания, сочетавшая монархию и парламентскую систему госуправления по настоящее время, - фарс; поскольку её монархические круги не надёлены полномочиями принятия всех государственных законов, эти возможности принадлежат органам исполнительной власти, избираемых парламентом! В истинном монархическом государстве не может быть властного парламента, наибольшей властью наделён лишь монарх (король, император) ! А происходящие в Российской империи процессы уже не могли быть подконтрольны монархической власти в лице Николая Второго! Революция, как процесс перемены всей системы государственного управления, в России была неотвратимой и неизбежной! Приведшей к полному уничтожению монархии и становлению новых режимов!!

ПЕРЕСТРОЙКА — официальный курс развития страны, провозглашенный правящей верхушкой СССР во главе с М. Горбачевым в 1985 г. Совокупность действий партийно государственного руководства страны, спровоцировавших масштабный кризис, приведший к распаду государственности, развалу экономической системы страны и упадку социально-духовной сферы. Один из самых драматичных периодов отечественной истории, который закончился ликвидацией целого государства и открыл эпоху глубочайшего системного кризиса, охватившего все без исключения сферы российской жизни, последствия которого в стране еще долго будут сказываться. Хронологические рамки перестройки — 1985–91 гг. В 1985 г. апрельский Пленум ЦК КПСС, возглавляемый пришедшим месяцем ранее к власти генеральным секретарем ЦК КПСС М. Горбачевым, провозгласил курс на «ускорение социально-экономического развития» страны. Именно тогда были заложены основы концепции перестройки. Предполагалось, что принятие решительных мер по преодолению обозначившегося снижения темпов экономического роста, отставания таких отраслей промышленности, как машиностроение, от мирового уровня в относительно короткие сроки позволит вывести народное хозяйство СССР на новые рубежи, что, в свою очередь, активизирует социальную политику и приведет к заметному улучшению благосостояния граждан страны. Для этого предусматривалось усовершенствовать структуру управления экономикой и стимулирование материальной заинтересованности трудящихся в результате своего труда. Однако уже первые попытки проведения курса на ускорение провалились, встретив сопротивление со стороны многочисленного бюрократического аппарата. Неудачей обернулись 2 первые общегосударственные кампании нового руководства: борьба с пьянством и борьба с нетрудовыми доходами. В результате антиалкогольной кампании количество потребления спиртного (даже с учетом всех видов суррогатов) сократилось на треть, вновь достигнув уровня 1986 г. только в 1994 г., а кроме того, был зафиксирован рост ожидаемой продолжительности жизни. Однако проведенная без подготовки общественного мнения, эта кампания обернулась резким сокращением продажи спиртного в стране, появились «винные очереди», повысились цены на алкоголь, велась варварская вырубка виноградников. Все это привело к росту социального напряжения, спекуляции самогоном и, как следствие, «сахарному кризису». Столь же плачевной по результатам была и вторая инициатива М. Горбачева, от которой пострадали не воротилы «теневой экономики», воровавшие при попустительстве коррумпированной бюрократии, а реальные производители продукции, прежде всего сельскохозяйственной. Это привело к росту цен на продовольствие и дефициту товаров на прилавках. Источни

 

Дисидентський (опозиційний) рух виник в Україні в середині 1950-х років як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним радянських законів. Слово «дисидент» означає «незгодний» і пояснюється як «людина протестна», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче захищає свої переконання. Синонімом слова «дисидент» стало «правозахисник» — людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права.

Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набуваючи національно-демократичного забарвлення. Дисидентський рух в Україні заявив про себе ще навіть раніше, аніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь- які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно- культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.

Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.

Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Представники цього напряму засуджували й чинили опір зросійщенню.

Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян.

Переслідування радянською владою служителів церкви та віруючих покликали до життя рух за свободу совісті, який теж був органічною складовою дисидентського руху. Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів. Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Він мав загальноукраїнський характер і був представлений своїми активними учасниками та прихильниками в усіх регіонах України. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад