Назовите партизанов отечественной войны 1812 года

Силы партизан состояли из отрядов русской армии, действующих в тылу войск Наполеона; бежавших из плена русских солдат; добровольцев из числа местного населения. Партизанское движение достигло успехов только благодаря деятельной со стороны русского крестьянства[13]. Крестьяне отказывались вступать в какие-либо торговые сделки с неприятелем, отказывались поставлять продовольствие и фураж, бывало, сжигали собственные дома, если туда забирались фуражировщики. Когда фуражировки сопровождались большим конвоем, крестьяне сжигали свои запасы (выгорали целые деревни) и убегали в леса.

Д. Давыдов, А. Сеславин, А. Фигнер

Процес феодалізації на Русі призвів до утворення місцевих політичних центрів і початку їх боротьби з Києвом. Розпад держави почався зі смертю Ярослава Мудрого та розділом Русі між його синами. Правління тріумвірату Ярославичів не врятувало країну від міжусобиць і феодальних війн. Подолати роздробленість не вдалося. Всі спроби Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132) зміцнити державу, спираючись на авторитет великокнязівської влади і підтримку міст, не увінчалися успіхом. Посилення феодальної експлуатації, обмеження прав сільських і міських виробників загострювали класові суперечності в Київській Русі. Вони виявлялися в збройних виступах залежного населення. Найбільшими з них були повстання в Суздалі (1024), Києві (1068, 1113), що Ростово-Суздальське князівство (1071). На рубежі 11-12 вв. на Русі настав період феодальної роздробленості. У 1097 р на Любечском з'їзді князі - нащадки Ярослава Мудрого - встановили принципово нову політичну систему - своєрідну федерацію окремих «отчину»: «Кожен так тримає отчину свою». Юридично оформилося поділ Руської землі на окремі князівства. У 1113-1132 рр. київський князь Володимир Мономах і його син Мстислав Великий відновили на час єдність держави, проте потім процес децентралізації продовжився. До економічних причин феодальної роздробленості слід віднести виникнення економічно самостійного феодального землеволодіння: не тільки князівського, а й боярського. Експлуатація залежних селян лягла в основу існування феодалів. Серед політичних причин варто виділити посилення місцевої влади за рахунок розділу великокнязівського спадщини між дітьми і внуками. Нащадків цікавили вусі не так боротьба за ослабіла центральну владу, скільки посилення та розширення власної «отчини» за рахунок сусідів. Зростання міст і розвиток окремих земель призвели до виникнення нових культурних центрів Русі. Разом з тим зберігалося загальне свідомість єдності Руської землі, яка підкріплюється єдиними основними законами, що йдуть від «Руської Правди». Поділ Київської Русі на окремі землі дозволило краще пристосувати політичний устрій земель до місцевих умов. Сформована навколо торгового Новгорода Новгородська феодальна республіка володіла землями від Балтики до Уралу, від Білого моря до витоків Волги. Вища влада належала тут вічу (народному зборам), вибирати (з досить вузького кола боярських родин) посадника - главу всього управління, тисяцького, відав податками і зборами, а також архієпископа - главу новгородської церкви. Князь за новгородцями на договір-«ряд» і виконував військові і судові функції. Найбільше - Галицько-Волинське, Ростово-Суздальського і Володимиро-Суздальського князівства. Слабким місцем системи «федерації» князівств була її нестійкість до сильних зовнішніх впливів, якими виявилися нападу печенігів, половців і особливо навала монголо-татар в XIII в.

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.

Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.

Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;

25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.