Люди которые учавствовали в великой отечественой войне

Деникин,Конев,Жуков,Рокоссовскийй.

Василий зайцев,Иван кожедуб, Зиновий колобанов , Петров Василий Степанович, Алексей Петрович маресьев.

Эрдэни-Батур

Галдан-Бошогту

Цэван-Рабдан

Галдан-Цэрэн

Объясоколо 50 000 воиновнение:

Жангир-хан боролся с джунгарами с переменным успехом и провёл три крупных сражения с джунгарскими войсками в 1635, 1643 и 1652 годах, но в последнем сражении погиб сам. В 1681—1684 годах в ходе очередного набега на Южный Казахстан был разрушен город Сайрам. Тем не менее, казахское ханство вплоть до смерти хана Тауке в 1718 году сдерживало натиск джунгарских завоевателей. Для организации отпора казахи вступали в союзные отношения с ногайцами, киргизами, каракалпаками, искали поддержки у Русского государства[5].

Походы джунгарских войск показали пагубность родоплеменных распрей и внутрифеодальных раздоров перед лицом нараставшей из года в год агрессивной угрозы. К тому же в военном отношении Джунгарское ханство представляло собой серьёзную военную угрозу для казахских родов. В отличие от большинства азиатских народов, продолжающих использовать конных лучников как основу войска, на вооружении джунгарской армии ещё в конце XVII века появились огнестрельное оружие с фитилём и артиллерия. Для войны с казахами джунгары покупали вооружение и пушки у русских оружейников или отливали их с Иоганна Густава Рената, пленного сержанта шведской артиллерии. У джунгар была большая, организованная армия, которая доходила в самый максимум своей численности до 200 тысяч конницы.

В 1703 году джунгарский хан Цэван-Рабдан организовал массовое переселение своих поданных киргизов, угнав их из Енисея в Алатау. Киргизские переселенцы на новой земле занимались в основном военной службой и охраной границ, и участвовали в различных походах джунгар против казахов.

Передовые отряды джунгарских войск доходили до реки Сарысу в Центральном Казахстане. Джунгарские вторжения встревожили казахов и побудили известных старшин, биев, народных батыров и наиболее дальновидных чингизидов приложить усилия к объединению военно-людского потенциала трёх жузов. Первый курултай (народное собрание кочевников) состоялся летом 1710 года в районе Қаракумов. Курултай поставил создать общеказахское войско во главе с видным народным батыром — Богенбаем.

Однако в то же время джунгары терпели многократные поражения от цинского Китая, что существенно замедляло джунгарское вторжение на казахские земли[13].

Второй этап

Внешнеполитическое положение Казахского ханства в конце XVII — начале XVIII века было тяжёлым. С запада на казахов постоянно совершали набеги волжские калмыки и яицкие казаки, с севера — сибирские казаки, за Яиком — башкиры, с юга бухарцы и хивинцы, но главная военная опасность исходила с востока, со стороны Джунгарского ханства, частые военные вторжения которого в казахские земли в начале 1720-х годов приняли угрожающие масштабы.

В 1683 году джунгарская армия под командованием племянника Галдан-Бошогту-хана Цеван-Равдана дошла до Чача (Ташкента) и Сырдарьи, разбив два казахских войска. В 1690 году началась война между Джунгарским ханством и Манчжурской империей Цин.

Массовое передвижение казахов на запад вызвало большую тревогу среди кочующих между Яиком и Волгой калмыков. Новая волна пришедших на Яик казахов была настолько значительна, что под вопросом находилась сама судьба Калмыцкого ханства. Об этом свидетельствует калмыцких владетелей к царскому правительству о военной для охраны своих летних кочевий по левому берегу Волги. Так, в середине XVIII века Яик стал границей между казахами и калмыками.

Военачальник калмыков Джурун, попавший в плен во время Кандыагашского сражения, позднее стал верным соратником Есет-батыра, заменив ему сына, без вести пропавшего в плену[15].

Заключительный этап

Весь период джунгаро-казахских войн, джунгары воевали на два фронта. На западе джунгары вели захватническую оккупационную войну с казахами, а на востоке — с Маньчжурской империей Цин. Многие историки и монголоведы говоря о стойкости джунгарского войска. Отмечают факт, что у джунгаров остался менталитет ещё времен Чингисхана — «ярко выраженный коллективизм».

Казахи также воевали на нескольких фронтах: на востоке воевали с Джунгарией, с запада казахов беспокоили постоянными набегами яицкие казаки, калмыки и башкиры, а на юге не утихали территориальные споры с государствами Коканд, Бухара и Хива.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.

Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Объяснение: