1)о каком внешнеполитическом событии xiii века рассказывается в ниже отрывке ипатьевской летописи? 2) в каком году произошло это событие? «первое их нашествие было на рязанскую землю, и взяли они приступом город рязань, выманили обманом князя юрия и к пронску, ведь княгиня его была в то время в пронске. обманом выманили и княгиню, и убили князя юрия и его княгиню, и всех жителей его земли перебили, не пощадили и детей, даже грудных».

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.

Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.

Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.

Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.

Объяснение:

а)Ру́сское деревя́нное зо́дчество[комм. 1] — сложившееся на Руси направление традиционной архитектуры[2][3], имеющее устойчивые и ярко выраженные конструктивно-технические и архитектурно-художественные особенности, которые определяются деревом как основным материалом (наро́дное деревя́нное зо́дчество, древнеру́сское деревя́нное зо́дчество)[2][4][5][6]. Иногда в это понятие включают деревянные постройки профессиональной стилевой архитектуры, эклектичные постройки, сочетающие элементы народного зодчества и профессиональной архитектуры[2], а также современные попытки возродить древнерусские плотницкие традиции[7]. Одно из наиболее самобытных явлений в русской культуре. Распространено от Кольского полуострова до средней полосы, на Урале и в Сибири[8]; большое число памятников находится на Русском Севере.

Архитектурный ансамбль Кижского погоста (Карелия).

Слева двадцатидвухглавая

Церковь Преображения Господня 1714 г. — вершина развития русского

деревянного зодчества

См. также категорию «Деревянная архитектура России»:

Медиафайлы на Викискладе

Конструктивная основа русского деревянного зодчества — сруб из необтёсанных брёвен. Декором служила резьба по дереву, размещавшаяся на конструктивно значимых элементах. Среди традиционных построек выделяются деревянные клетские, шатровые, ярусные, кубоватые и многоглавые церкви, которые вместе с крестьянскими избами, хоромами, хозяйственными, крепостными и инженерными постройками определяли облик традиционного русского поселения.

Корни русского деревянного зодчества уходят к древнеславянскому строительству. С древнерусского периода культовое деревянное зодчество ориентировалось на византийский канон и восприняло черты каменных храмов. Наивысшего развития русское деревянное зодчество достигло на Русском Севере в XV—XVIII веках. В этом регионе дольше всего сохранялись традиции, но даже там зодчество не смогло избежать значительного влияния господствующей стилевой архитектуры барокко, классицизма, эклектики. В XIX веке мотивы русского деревянного зодчества применялись в русском стиле. Наследие деревянного зодчества быстро утрачивается. Лишь единицы культовых построек относятся к XIV—XVI векам. Наиболее старые сохранившиеся жилые дома относятся к XVIII веку. По мнению специалистов, на начало XXI века ситуация с сохранением памятников катастрофическая.

Этнограф К. Мошинский писал о «деревянном веке» славян[9], поскольку в их культуре лес занимал особое место и использовался почти в любом ремесле или занятии, в том числе в строительстве. Причина этого не только в распространённости дерева и его доступности самым широким слоям населения, но и в том, что оно легко в обработке, позволяет быстро строить, обладает низкой теплопроводностью. Значение дерева в строительстве и архитектуре возрастало с расселением восточнославянских племён на север и северо-восток, где обильно произрастали хвойные породы леса, наиболее пригодные к строительству. Что касается иных материалов, то горные породы в лесной зоне Европейской России встречаются в виде относительно глубоко залегающих в почве пластов песчаника и известняка, лишь по берегам рек изредка выступающих наружу, или в виде рассеянных по лесам валунов, которые было затруднительно употреблять для строительства как основной материал. А кирпич на Руси не был известен до X века[10], но и затем много веков из-за больших затрат из него строили только сооружения исключительной важности[11][12][13][14][15].

Со временем основой деревянного зодчества русского народа стал бревенчатый сруб[16]. Точно не известно, когда возникла срубная технология, но она была знакома народам Северной и Восточной Европы ещё в бронзовом веке (возможно, и в неолите). Видимо, в этих холодных регионах по достоинству оценили теплосберегающее свойство сруба в сравнении с постройками из деревянного каркаса, благо развитию срубного строительства распространение хвойного леса[17][18][19]. Срубные постройки кроме России распространены в Центральной и Восточной Европе, в Скандинавии. Выделяются срубные храмы Украины (украинские деревянные храмы), Карпат (карпатские деревянные храмы), а также Финляндии и Швеции. В большинстве остальных стран деревянная архитектура основана на каркасной конструктивной системе

в)Пример подобного портрета — парсуна царицы Марфы Апраксиной из Русского музея. Вторая жена Федора III Алексеевича была царицей чуть больше двух месяцев, затем ее супруг скончался. Парсуна Евдокии Лопухиной в дорогой шубке — тоже итог неоднократной «переписки», во время которой облик царицы изменился до неузнаваемости.