Докажите, что реформы аббаса 1 и его внешняя политика связаны друг с другом

Внутренняя политика шаха аббаса i имела целью борьбу с феодальной раздробленностью и сепаратистскими стремлениями феодальных владетелей, укрепление центральной власти и превращение ирана в сплочённое сильное государство. поэтому шах с самого начала опирался на ту группу класса феодалов, которая была заинтересована в существовании сильной центральной власти — на гражданских чиновников, почти сплошь персов, особенно на хорасанскую бюрократию. в связи с этим руководящая политическая роль в государстве перешла от тюрко-азербайджанского кочевого элемента к иранскому оседлому. главными шаха аббаса i были визир хатим-бек ордубади, а затем его сын и преемник на этом посту абу талиб-бек. покровительствуя иранскому элементу, шах аббас i стремился к развитию производительных сил собственно иранских областей государства, прежде всего — центральной области — ирака персидского с его главным городом исфаханом, куда шах в 1598 перенёс свою столицу. в этих целях шах аббас провёл налоговую реформу. в 1598/99 г. во всем ираке персидском был отменен налог со скотоводства — чобан беги, другие налоги были частью сильно сокращены, частью на время отменены. исфахан со своим округом был освобождён от всех податей на 1 год, позже в 1613 ещё на 3 года, потом ещё на год, причём землевладельцы и крестьяне были освобождены от поземельной подати, а крестьяне на землях хассе и государственных — и от арендной платы. подобные же льготы были даны разорённому войной населению хорасана как оседлому, так и кочевому. ряд городов, пострадавших от турецких оккупантов, — ордубад, дербент и другие — получили после их отвоевания право налогового иммунитета. отменено повышение податей, введённое в 70—80-х годах xvi в. все эти мероприятия были вызваны необходимостью облегчить положение крестьян и горожан в целях возрождения страны, а также и стремлением шаха опереться на поддержку иранского оседлого населения, дабы подорвать могущество кызылбашской знати. правительство шаха аббаса i понимало, что военные успехи турции объяснялись отчасти превосходством её военной организации, в частности наличием постоянного войска, тогда как иран кроме шеститысячного гвардейского корпуса конных лучников-курчиев располагал только феодальным ополчением, в основном и кочевых племён. поэтому при шахе аббасе i наряду с феодальным ополчением было создано регулярное войско в составе корпуса мушкетеров-туфангчиев численностью 12 тыс., артиллеристов-топчиев, вербовавшихся из иранцев по особым наборам, и конного корпуса гуламов, набиравшихся принудительно из армянских и грузинских юношей, воспитанных в иране и обращённых в ислам. ополчение кызылбашей, получавших жалованье из казны, было сокращено до 30 тыс. всего при шахе аббасе i в войске числилось до 120 тыс. человек, из них 44 тыс. регулярного войска и 75 тыс. феодального ополчения. при преемниках шаха аббаса регулярное войско было сокращено. малькольмом было введено в утверждение, будто аббас i уничтожил организацию кызылбашских племён, создав вместо неё новую организацию шахсевенов (перс. шахсевен — «любящий шаха»). в настоящее время установлено, что это неверн. 

У період XV—XVI ст. в українському суспільстві формуються верстви, що мають —  свої привілеї, юридично закріплені права й обов’язки.

Верхівку українського суспільства становила шляхта, формування якої продовжувалося до XVI ст. Це був замкнутий привілейований стан, представлений династіями Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Коредьких та ін.

У суспільстві роль шляхти визначалася наявністю великої земельної власності.

Дрібна шляхта володіла вотчинами, мала право приватної власності. Проте частина дрібних шляхтичів за право володіння землею мусили нести військову повинність.

Особливу роль у житті українського суспільства відігравало духівництво, яке не підлягало світському суду. Священиків судив Суд єпископа. Духівництво було численним і складало майже десяту частину населення. Воно поділялося на дві категорії: біле (світські священики) і чорне (ченці й черниці). Багато українців шукали розраду в церкві, що стала центром громадського життя.

У період перебування українських земель у складі Литовського князівства православна церква мала великі привілеї.

Объяснение:

Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. кв. км. Поляки заселяли лише 180 тис. кв. км цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього населення.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками.

З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. - два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.

У зв'язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.

В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.

Таким чином, наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни. Створювалася нова соціально-класова структура суспільства, зі зміцненням шляхти посилювався кріпосницький тиск і запроваджувалося кріпосне право.