Чем схема феодальной лестницы отличается от сословной пирамиды древнего востока?

Чтобы вести жизнь рыцаря, надо было иметь средства жить, не работая. В Средневековье феодал – лишь тот, кто получает достаточный доход, чтобы содержать себя. Обычно этот доход обеспечивался землей. Феодал владеет поместьем, а так как честь не позволяет ему обрабатывать его лично, то он возлагает эту обязанность на своих держателей. Таким образом, феодал почти всегда эксплуатирует, по крайней мере, несколько крестьянских семейств. По отношению к этим держателям он – сеньор (по-латыни dominus, отсюда – испанское don). Обладание доходом есть практическое условие для того, чтобы быть дворянином. Но по размерам богатства между средневековыми феодалами существует резкое неравенство, на основании которого устанавливается ряд степеней, начиная с оруженосца и заканчивая королем. Современники очень ясно различали эти степени и даже отмечали их особыми именами. Иерархия этих степеней и есть средневековая «феодальная лестница».

Высшую ступень феодальной лестницы занимают князья, обладающие титулом (короли, герцоги, маркизы, графы), суверены целых провинций, владельцы сотен деревень приводить на войну несколько тысяч рыцарей.

Ступенью ниже на феодальной лестнице Средневековья стоят знатнейшие из дворян, обычно владельцы нескольких деревень, ведущие с собой на войну целый отряд рыцарей. Так как они не имеют официального титула, то их обозначают простонародными названиями, смысл которых не ясен и несколько растяжим; эти названия в разных странах различны, но употребляются как синонимы. Наиболее употребительные из них: барон – на западе, в Южной Франции и в нормандских странах, сир, или сеньор [1] – на востоке («барон» обозначает мужа, мужчину по преимуществу; «сир» – вождь и господин). В Ломбардии их называют капитанами, в Испании – «рикос омбрес» (ricos hombres, богатые люди). В Германии говорят «герр» (herr), что соответствует названию сеньор, в Англии – лорд; на латинский эти названия переводятся словом dominus (господин). Позднее их называли также баннеретами (bannerets) [2], потому что, чтобы собрать своих людей, они прикрепляли к концу своего копья четырехугольное знамя (bannière).

Еще ниже на феодальной лестнице стоит вся масса древней знати – рыцари (французский шевалье (chevalier), немецкий Ritter, английский knight, испанский кабальеро (caballero), латинский miles), владельцы одного поместья, которое, в зависимости от богатства страны, состоит из целого села или из части его. Почти каждый из них служит какому-нибудь стоящему выше по феодальной лестнице крупному собственнику, от которого он получает поместье; они сопровождают его в походах, что однако не мешает им воевать и на свой риск. Их называют иногда bacheliers, в Ломбардии – vavasseurs. Встречается и меткое название miles unius scuti, что означает – воин об одном щите, то есть рыцарь, не имеющий в своем распоряжении другого воина.

На последней ступени средневековой феодальной лестницы стоят оруженосцы. Первоначально – простые военные слуги рыцаря, они становятся потом владельцами некоторого количества земли (равного тому, что мы теперь называем крупным поместьем) и в XIII в. живут господами среди своих держателей. В Германии их называют Edelknecht (благородный слуга), в Англии – сквайр (squire) (испорченное ècuyer – щитоносец), в Испании – infanzon. Они-то в XIII в. будут составлять массу дворянства, и в последующие столетия горожанин, возведенный в дворянство, будет гордиться титулом оруженосца.

Объяснение:

1. После разгрома двух консульских армий под командованием Луция Геллия Публиколы и Гнея Корнелия Лентула весной 72 года до н.э., войска Спартака двинулись на север Италии, для перехода через Альпы. Однако, после поражения одного из отрядов Спартака под командованием Крикса и его гибели, армия Спартака изменила направление своего похода и направилась к Риму.

2. На юге Апеннинского полуострова армия Спартака попала в ловушку осенью 71 года до н.э. на Регийском полуострове на юге Италии, согласно плану римского полководца Марка Лициния Красса.

Объяснение:

Найпомітнішим представником цього релігійного і національного відродження Чехії був Ян Гус (1369-1415). Він походив із селянської сім'ї і провів ранню молодість в південно-західному куті Чехії, де жили поруч і чехи, і німці, і між обома народностями відбувалися постійні чвари. Закінчивши курс в празькому університеті, Гус став священиком і проповідником в Віфлеємської каплиці в Празі, навмисне заснованої для чеської проповіді. Разом з тим він зайняв і місце професора в університеті, де дуже скоро висунувся і був ректором, став на чолі чеської партії, якраз в той час, коли ще там йшла боротьба між «націями». Повчання і лекції Яна Гуса користувалися великим успіхом у слухачів. Проповідуючи в Віфлеємської каплиці для простого народу, він, крім того, виступав проповідником і при королівському дворі, і на з'їздах чеського духовенства. У своїх богословських заняттях він стояв спочатку на строго католицької точці зору, але мало-помалу став засвоювати деякі погляди Вікліфа, твори якого близько 1400 р дуже поширилися серед магістрів празького університету. Гус не поділяв поглядів Вікліфа, що стосувалися, напр., Євхаристії, але разом з англійським реформатором він думав, що Святе Письмо є єдине джерело віри. Коли частина празького духовенства почала звинувачувати вчення Вікліфа в єресі, був влаштований диспут, на якому Гус доводив, що багато положень англійського богослова прямо передавалися невірно його противниками. Це справило неприємне враження на архієпископа, а йому скаржилися на Гуса ще й багато священиків, яких Ян Гус засуджував за те, що вони з бідних брали гроші при здійсненні для них треб. Архієпископ позбавив його звання проповідника на з'їздах духовенства ·, потім йому було заборонено і священнодіяли. Тим часом твори Вікліфа були засуджені церковною владою, але празький університет протестував проти цього, доводячи неправильність багатьох мотивів такого заходу. За такий захист Уиклифа Гус був відлучений від церкви і викликаний в Рим до відповіді, і лише заступництво короля (Вацлава), любив Яна Гуса, поки врятувало його від переслідування. Це сталося вже тоді, коли великий розкол ускладнився появою третього тата. Один з сперечалися за владу пап (Іоанн XXIII) оголосив проти тісно його короля неаполітанського хрестовий похід з відпущенням гріхів всім, хто буде сприяти папству. Гус виступив проти папської булли про індульгенції на диспуті, де оскаржував їх законність і доводив шкоду від них для моральності. Те ж саме говорив він і в своїх проповідях в Віфлеємської каплиці. Головні свої докази він запозичив при цьому прямо з творів Уиклифа. На сторону Яна Гуса стали і студенти, і багато городян. У Празі почалися хвилювання; папська булла була спалена; три ремісника, кричали в церкві, що папська булла - один обман, були страчені; над Прагою був оголошений інтердикт. Мало-помалу народне бродіння стало поширюватися і поза чеської столиці. За бажанням короля Гус повинен був залишити Прагу, але це тільки дало йому можливість проповідувати і в інших місцях Чехії. Тоді ж він написав твір «Про церкви», запозичивши основні його погляди знову-таки у Уиклифа. Шум, який справили празькі події, поширився далеко за межі Чехії, і брат чеського короля Сигізмунд, який був тоді імператором в Німеччині і в той же час спадкоємцем чеського престолу, знайшов за потрібне втрутитися в цю справу, скликавши собор, на який з'явився б і Гус.