Франция и италия 1870-1890 года . общие различные черты , политики и соц.сферы.

Кконцу 1870 г. все итальянские земли были объединены в рамках централизованного государства. в плане государственного устройства единая италия была конституционной монархией во главе с королем виктором-эммануилом ii (1820 – 1878). объединение италии ускорило эволюцию ее в буржуазном направлении. уничтожение внутренних таможенных барьеров и введение единой денежной системы способствовало оживлению товарооборота между отдельными областями страны. особенно важное значение в этом плане имело широко развернувшееся железнодорожное строительство. к 1900 г. общая протяженность железных дорог достигла почти 16 тыс. км. на этом их строительство в италии практически завершилось, поскольку потребности в прокладке новых линий уже не было. при нехватке в италии собственных денежных средств значительным был их приток из-за границы. с участием сначала французского и , а позже германского капитала создавалась итальянская банковская система. частный капитал, вкладывавшийся в строительство железных дорог, в 60-е годы также был преимущественно иностранного происхождения. расширению рынка до общенациональных масшта­бов и развитию новых средств сообщения ускорилось отделение промышленности от земледелия и переход от ремесла и мануфак­туры к фабрике. но фабричное машинное производство стало господствующим не ранее конца xix в.взятие рима (сентябрь — октябрь 1870 г.)[121] открывает новую эру в современной италии: оно знаменует конец борьбы за освобождение, волновавшей страну с 1859 года, и кладет начало борьбе за организацию, которой она непрестанно с тех пор была поглощена. несколько недель спустя (5 декабря), открывая во флоренции сессию парламента, виктор-эммануил в следующих словах резюмировал достигнутые результаты и цель, к которой предстояло стремиться: «италия свободна и едина; отныне только от нас зависит сделать ее великой и счастливой». в этих немногих словах заключалась целая правительственная программа: дать стране хозяйственное благополучие и духовное единство, отличающие великие народы, а государству — то влияние во внешней политике и ту материальную силу, которые присущи великим державам. вот двойная , которую король ставил перед своими министрами. большинство из них впадало в ту ошибку, что обращало внимание лишь на одну сторону ; стремясь поднять свое отечество на одинаковую с другими европейскими монархиями ступень политического значения, они всячески старались завести у себя точно такие же учреждения, во всем походить на эти страны: иметь грозную армию и грозный флот, заключать внушительные союзы, приобретать обширные колониальные владения, ввести широкое избирательное право, возбудить деятельную парламентскую жизнь, установить централизованную администрацию и штат многочисленных чиновников. министры часто забывали, что их реформы, слишком дорогие для бедной страны и слишком решительные для юного еще народа, неминуемо должны были повлечь за собой расстройство финансов и возбуждение умов. это честолюбивое стремление, красной нитью проходившее через dсю их политику и объяснявшее ее неудовлетворительность, мы встречаем, хотя и в различной форме, у всех министров; оно намечается во время господства правой (1870–1876), вполне определенно проявляется во время господства левой (1876'—1887) и достигает предельного своего выражения, когда власть находится в руках криспи[122].

Відповідь:Придушивши повстання у 493 до н. е., перська армія під командуванням полководця Мардонія навесні 492 переправилася через Геллеспонт для завоювання Греції, але після загибелі флоту (близько 300 кораблів) під час бурі поблизу Афона змушена була повернутися назад, обмежившись окупацією Фракії.

Навесні 490 до н. е. перська армія під командуванням полководців Датіса й Артаферна направилася морським шляхом через острова Родос, Наксос і Делос до Евбеї і, захопивши її, висадилася на марафонській рівнині, де відбулася знаменита битва під Марафоном (490 до н. е.), в якій афіняни та платейці під командуванням Мільтіада одержали вагому перемогу над персами.

Протягом 10-річного перепочинку в Афінах з ініціативи вождя демократичного угруповання Фемістокла був створений великий флот. Напередодні перського походу у Коринфі відбувся Істмійський конгрес, де 30 грецьких держав уклали союз. Новий похід персів у 480 до н. е. очолював цар Ксеркс. Перське військо прорвалося через гірський прохід Термопіли, який захищали греки під командуванням спартанського царя Леоніда, спустошили Беотію, Аттику та зруйнували Афіни.

Однак у тому ж році перський флот зазнав тяжкої поразки біля острова Саламін. 479 до н. е. при Платеях було розгромлено сухопутне військо персів. У цей же час перський флот зазнав поразки біля мису Мікале. Ці перемоги по суті справи вирішили підсумок греко-перських воєн: перси змушені були очистити територію Греції, а греки перенесли військові дії в район Егейського моря та в Малу Азію.

У 470-х роках до н. е. Союзна грецька армія під командуванням афінського полководця Кімона, одержала кілька перемог, захопила узбережжя Фракії, ряд островів Егейського моря та Візантії й у 469 до н. е. завдала нищівної поразки персам у битві при гирлі р. Еврімедонт.

Проте військові дії з тривалими перервами продовжувалися до 449 до н. е., коли в битві біля м. Саламіні (на Кіпрі) греки одержали велику перемогу. Після цього з Персією був укладений, так званий, Каллієвий мир (названий за іменем афінського уповноваженого), за яким Персія позбавлялась своїх володінь в Егейському морі, Геллеспонті та Босфорі й визнавала за полісами Малої Азії політичну незалежність.

Пояснення:

Объяснение:

Наслідки греко-перських воєн

Зазнавши поразки, Персія назавжди відмовилася від експансії в західному напрямку, вона позбулася багатьох підвладних територій, і винесла з цього хороший урок. Хоча греки, зокрема афіняни, вийшли з конфлікту переможцями, це мало як позитивні, так і несприятливі наслідки. Матеріальні і людські ресурси Афін за 50 років воєн і битв виявилися виснажені, і цим не забула скористатися Спарта, майже не брала участі в загальногрецькому конфлікті.

449 р. До н. е. підписання при дворі Артаксеркса I в Сузах принизливого для Персії Каллієвого світу. За ним, перси зобов'язувалися ні під яким видом не вводити свої судна в межі Егейського моря, і визнати незалежність всіх грецьких міст в Малій Азії і прилеглих островах.

431 р. До н. е. почалася війна між Делоським і Пелопонеським союзом, в ній демократичні Афіни протистояли олігархічній Спарті. Афіняни були занадто виснажені після воєн з персами, в новому конфлікті, що тривав 27 років, вони зазнали нищівної поразки.

424 р. До н. е. після смерті Артаксеркса I Персія вступила в смугу нестабільності, політичного та економічного занепаду. Держава Ахеменідів стрясали війни між претендентами на царський трон, повстання в окремих областях, на прикладі іонійських міст спраглих незалежності.

404 р. До н. е. спалахнуло повстання в Єгипті, в спробах придушити його, перське військо було розбите єгиптянами, підтриманими спартанським царем. Персам лише через 70 років вдасться відновити контроль над землею Осіріса, і то лише на короткий період, що тривав всього 9 років.

331 р. До н. е. відбулася вирішальна битва при Гавгамелах, між військами Дарія III і Олександра Великого, урочисто вступив після перемоги у Вавилон. Після цієї події держава Ахеменідів припинила своє існування і ніколи більше не відроджувалася.

Якщо порівнювати перша і остання подія, це можна назвати парадоксом історії. Персів, під час їх походів до Греції, переслідували невдачі, так, немов сама природа опиралася цьому. Особливо яскравий епізод стався після руйнування понтонного мосту через Геллеспонт, коли Ксерс наказав катам шмагати батогами води протоки. Це було не проявом божевілля у перського царя, а актом відчаю. І зовсім по іншому склалося для Олександра, здавалося, самі боги благоволили і протегували молодому греку, який відправився на завоювання Персії