Кто не был современником бориса годунова ? варианты ответов : король сигизмунд 3 , царь фёдор иванович , боярин фёдор никитич романов , елена глинская , малюта скуратов , патриарх иов , иван грозный

По утверждению соловьева иван 4: " ни один государь нашей древней не отличался такою охотою и таким уменьем поговорить, поспорить, устно или письменно, на площади народной, на церковном соборе, с отъехавшим боярином или с послами иностранными, отчего получил прозвание в словесной премудрости ритора". он обладал феноменальной памятью и отличной эрудицией. подозрительный, мнительный, жестокий.  1). избранная рада  2). д.курлятев, м.воротынский, и.висковатый, митрополит макарий и священник сильвестр  3). макарий4). это законосовещательный орган (сословно-представительно учреждение). о н был созван для решения вопросов о новом царском  судебнике   и о реформах  «избранной рады». 5). в судебнике 1550 введено ограничение власти наместников за счет сокращения судебных функций и усиления контроля со стороны центральной администрации; запрещено превращать в холопов детей боярских; увеличение "пожилого"; введение единой меры поземельного налога.  6). стоглавый собор (унификация пантеона святых; регламентация службы обрядов; ограничение церковного землевладения; дисциплины в духовенстве; школы для населения)  7). ограничила местничество. созданы "по прибору" стрелецкие войска.  8).  проведена ликвидация кормлений, т. е. содержания должностных лиц за счёт населения, и введения земского . в место наместников и волостелей на местах выбирались земские старосты

Объяснение:торіографія

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII століття німецькі історики, члени Петербурзької академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.[26] Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов.[27] Майже відразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії та її Академії Наук.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були в центрі уваги істориків аж до кінця XIX століття.

У 20-х роках XX століття на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» у становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:[28]

русь отримала назву від «Руотсі». Так у середині XI століття фіни називали шведів;

більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах із Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв має давньонорманське походження;

ісламські географи та мандрівники IX—X століть завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо в Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, включно з сагами;

один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадбег чітко називає русів слов'янським племенем;

археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.