Прорадянський режим в польщі та югославіі все что можете найти по этой теме можно и на : просоветский режим в польше и югославии только по теме

ПОЛЬЩА
Значний вплив на долю Польщі мали рішення Ялтинської конференції (лютий 1945 p.). Справжній їх сенс полягав у мовчазному визнанні Сполученими Штатами Америки та Великою Британією Польщі як сфери впливу Радянського Союзу. Міжнародно-правовому закріпленню цього факту мав служити укладений у квітні 1945 р. між СРСР і Тимчасовим урядом Польщі договір «про дружбу, взаємну до й післявоєнне співробітництво», який мав на меті прив’язати Польщу до радянської імперії.

 ПНР — країна з недемократичною політичною системою однопартійної диктатури з формальним фасадом демократичних інститутів й різними типами репресій (залежно від історичного періоду). Питання про визначення комуністичної соціальної системи є суперечною — це була держава офіційно соціалістична, комуністи самі наголошували, що не було досягнуто ще початкової стадії комунізму, і, згідно з Конституцією, була державою народної демократії.

ЮГОСЛОВІЯ
На відміну від влади Польщі та інших прорадянських республік, влада Югославії стала на власний шлях розвитку, що призвів до розриву з СРСР в 1948 році. Це була єдина країна Східного блоку, що вела свою політику, не дивлячись на «старшого брата» — СРСР.
Це все стало реальним завдяки рішучій людині Йосипу Брозу Тіто, який став лідером Югославії з кінця Другої світової війни до своєї смерті (1945—1980).

Гражданская война в США (война Севера и Юга; англ. American Civil War) — гражданская война 1861—1865 годов между соединением 20 нерабовладельческих штатов и 4 рабовладельческих штатов Севера с 11 рабовладельческими штатами Юга.Боевые действия начались с обстрела форта Самтер 12 апреля 1861 года и завершились сдачей остатков армии южан под командованием генерала Стенда Уэйти 23 июня 1865 года. В ходе войны произошло около 2 тыс. сражений. В данной войне граждан США погибло больше, чем в любой другой из войн, в которых участвовали США.

Что же, добро в Мой Париж.

Первый раз я попала в этот город летом 2002 года – внеслась в него на машине, оглушенная автомобильным туром по городам Европы и собственными восторгами. Не считая нужным вглядываться в карту, прикатила в какой-то оживленный район и, бросив машину на подземной парковке, выпрыгнула из подземелья. Радостно подбежала к французу с картой города: "Ой, подскажите, а где я?" – он, невозмутимо указывая взглядом на здание позади: "Лувр". Так я впервые увидела Лувр.

Чуть позже были сад Тюильри и площадь Согласия, недосягаемый отель де Вилль, ужасающие гаргульи, узкие улочки Монмартра и модные бутики Сен-Оноре.

Я совершенно не знала французский и развлекала официантов своими попытками прочитать названия блюд. Я жутко боялась высоты и все-таки забралась на Эйфелеву башню (с каждым этажом я все больше постигала суть своей фобии и ненавидела день и час, что занесли меня на эту конструкцию). Я прогуливалась по большим и маленьким набережным и заглядывала в крошечные кофейни. Именно тогда я поняла, что Париж – второй в мире город, в котором я могла бы жить. После Москвы. Я нежно люблю Москву, она у меня тоже своя, и я непременно расскажу вам и про нее, но речь сейчас не о Москве.