Почему китай который долгое время был одной из самых развитых стран мира, в итоге так сильно отстал в эпоху нового времени от европы?

Страна была закрыта как экономически так и духовно социально и политически.

Объяснение:

У них была собственная культура нравы они не подпускали другие страны чтобы те не вмешивались во внутренние дела страны

Андрей Боголюбский

Точная дата рождения неизвестна, предположительно будущий князь родился в 1111 году в городе Суздале (ныне Владимирская область). О жизни Андрея в детстве и юности известно мало – ученые предполагают, что он, как и все сыновья князей, получил хорошее воспитание и образование, немаловажную роль в котором играла духовность и христианство.

После совершеннолетия, в 1149 году Юрий Долгорукий, отправил сына княжить в Вышгород, однако всего спустя год был переведен на Запад Руси, где управлял городами Туров, Пинск и Пересопница. В 1151 году Юрий Долгорукий возвращает сына обратно в суздальскую землю, а в 1155 году снова отправляет княжить в Вышгород. Вопреки воле отца спустя некоторое время Андрей Боголюбский возвращается во Владимир и, согласно летописи, привозит с собой икону Богородицы (позднее - Владимирская Богоматерь). Андрей Боголюбский продолжает править во Владимире, который на тот момент был достаточно небольшим городом, уступающим в своем политическом и экономическом влиянии Ростову, Мурому и другим городам.

В 1157 году умирает Юрий Долгорукий, и Андрей Боголюбский наследует титул Великого князя, однако переезжать в Киев отказывается, несмотря на заведенный обычай. В этом же году Андрея Боголюбского избирают князем Ростовским, Суздальским и Владимирским. В 1162 году, опираясь на своих слуг, Андрей Боголюбский изгоняет из Ростово-Суздальского княжества всех своих родственников, дружину своего покойного отца и становится единоличным представителем власти в княжестве.

Отказ Андрея Боголюбского княжить в Киеве был воспринят как перенос столицы Руси во Владимир, однако историки до сих пор оспаривают правомерность подобного утверждения. Тем не менее, в литературе очень часто можно встретить утверждение о том, что Андрей Боголюбский сделал Владимир новой столицей государства в период своего правления – подобная версия считается общепринятой.

За время своего правления во Владимире, Андрей Боголюбский смог подчинить себе многие земли и завоевать огромное политическое влияние на северо-востоке Руси.

В 1164 году Андрей и его войско совершает удачный поход на волжских булгар, а в 1169 году – поход на Киев, в результате которого город был разорен его дружинниками.

Андрей Боголюбский погибает в ночь с 29 на 30 июня 1174 года в Боголюбове в результате заговора бояр из числа его ближайших соратников.

В 1702 году был канонизирован

Реформи 60–70-х рр., попри їх обмеженість, створили умови для економічного розвитку, уможливили, хоч і запізнілу, індустріалізацію. Її темпи в пореформений період були дуже високими. Особливо це відчувалось у Наддніпрянській Україні, де за кілька років сформувалися цілком нові галузі промисловості. Промисловий розвиток супроводжувався змінами і в інших сферах життя: всі головні міста сполучили між собою новоутворені залізниці, розгорталися процеси урбанізації, складалися нові суспільні верстви підприємців і промислових робітників тощо.

Проте політика імперського уряду не була розрахована на те, щоб Наддніпрянщина скористалася зі свого економічного розвитку. Дотримуючись традиційної політики використання економічного потенціалу українських земель задля задоволення загальноімперських потреб, російський уряд використовував для цього у пореформену добу нові форми.

Одним із них стали залізниці. Вони розглядалися як найзручніший засіб переміщення, в разі потреби, військових контингентів до будь-якого регіону імперії. Після завершення будівництва залізниць ними з Наддніпрянщини до центру імперії доправляли продукти й сировину, а звідти надходили готові вироби з російських підприємств. Внаслідок цього Наддніпрянщина втягувалася до загальноросійського ринку, відповідно до тієї ролі, яку їй визначила імперія.

Наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянська Україна давала 26% загальноімперського прибутку, одначе на власні потреби використовувала не більше половини від цієї суми. Решта покривала потреби інших регіонів імперії. Засобом перекачування капіталів з українських губерній до центру стала також політика ціноутворення. Ціни на сировину, що відправлялася з Наддніпрянщини, були набагато нижчими, ніж вартість російських товарів, які надходили з імперського центру. Внаслідок цього українські капітали фінансували розвиток інших регіонів.

Використання економічного потенціалу Наддніпрянщини проявлялося також у тому, що пріоритет надавався тим галузям української економіки, які мали задовольняти імперські потреби (вугледобувна, металургійна, залізорудна), тоді як ті, що могли скласти конкуренцію російським підприємцям (легка промисловість), підтримки не одержували. Внаслідок цього швидкими темпами розвивалися сировинні галузі, а інші помітно відставали. Напередодні першої світової війни Наддніпрянщина давала 72% усього видобутку сировини в імперії та лише 15% виробництва готової продукції. Це стало свідченням того, що українська набула однобічного, залежного від центру характеру розвитку.

Економічна політика Російської імперії стосовно Наддніпрянської України у пореформений період не зазнала змін за своєю сутністю, а лише змінилася за формою, відповідно до нової історичної ситуації.

Объяснение: