За якими ознаками населення Риму отримувало права?

Громадяни Риму  – були особами з правами, коли обидва батьки були громадянами Риму, або хоча один з них, як правило, мати, яка отримувала права при одруженні. В іншому випадку громадянство могло бути надане народом, згодом генералами та імператорами. До ІІІ століття до нашої ери плебеї здобули рівні права виборців з патриціями. Однак, значення виборчого права було пов'язане з багатством, оскільки римські збори були організовані за майновим принципом. Цивітас (сivitas) також включав такі права, як jus honoum (право на державну посаду) та jus militiae (право військової служби), хоча ці права також обмежувались за майновим принципом.  

Коли Рим розширив свій контроль в Італії, ті, хто проживав у громадах з латинськими правами (статус, який спочатку надавали містам Лаціо) або в муніципалітетах (автономні громади), могли керувати своїми місцевими справами, користуючись більшістю прав римського громадянства, крім права голосу. Також латинські союзники, які переїхали до Риму, назавжди отримали повне громадянство. Союзники, прив'язані до Риму договором, зазвичай не мали права римських громадян, але вони були зобов'язані проходити військову службу та сплачувати податки чи данину, залежно від умов договору.  

Починаючи з правління Юлія Цезаря римські права були поширені на провінцій, але не масово; надання римського громадянства солдатам та аристократам провінційного походження пришвидшило темпи романізації в західних провінціях. Значення римського громадянства зменшилося в імперії, оскільки військова служба вже не була обов'язковою, а виборче право було скасовано ліквідацією республіканського уряду. У 212 р. Едиктом Каракалли надав громадянство всім вільним жителям імперії.

Чи був такий розподіл справедливим? З точки зору, що всі люди з народження рівні та вільні, то ні. Є більш достойні люди із бідних верств, ніж багаті та знатні. Однак, з погляду на ті історичні обставини, мати права освіченим та багатим людям обирати/керувати державою та іншими справами перешкоджало від влади бідних, які не сильно розбиралися у процесах та бажали лише матеріальної наживи.

Объяснение:

На старинном смоленском кладбище в санкт-петербурге, в так называемой лютеранской части, где с xviii века хоронили католиков, лютеран, протестантов и церкви, привлекает внимание усыпальница, при входе справа от главных ворот. дальнейшая судьба адмирала оказалась полной драматизма. он принимал участие в войне 1812 года и, увы, вошёл в военные анналы тем, что возглавлявшаяся им армия упустила отступавшего из россии наполеона. как писал п.бартенев, «случайностью поставлен он начальником сухопутных войск; но призванием его было — море. у преданных старых наших моряков имя его (до позднейшего времени опальное и редко поминаемое) ценится высоко. , что все лучшее заведено в нашем флоте чичаговым». бартенев писал это в 1881 году, публикуя переписку чичагова с с.р.воронцовым уже после того, как уже были частично опубликованы донесения чичагова императору александру i, также по-иному освещавшие события. но каково должно было быть самому чичагову, чьи реформы и борьба с коррупцией и взяточничеством вызывали недовольство и непонимание, чье имя склонялось недоброжелателями, чье положение после 1812 года выглядело столь двусмысленно? в 1814 году он перевез в прах жены и захоронил его рядом с церковью в беддингтоне, где всего 16 лет до этого проходило их венчание. в 1815 году он покинул россию и жил преимущественно во франции. в 1834 году чичагов отказался вернуться, когда николай i призвал домой всех , пребывавших в чужих краях, был лишен пенсии и чинов и окончательно разорвал отношения с россией, приняв гражданство. в течение многих лет он работал над мемуарами, впервые увидевшими свет после его смерти на французском языке в 1855 году и в переводе частично в 1885. сейчас, когда переизданы его «записки», можно смело повторить за п.бартеневым: «чичагов принадлежит к скорбному списку людей, совершивших для отечества несравненно менее того, на что они были способны и к чему были призваны».

1. Куртуазна література  — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності. Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами та здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в такому романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що орудує усіма видами зброї, вправний в усіх видах мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, знає велику кількість іноземних мов.

2. Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський(Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад. Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками.) і готичний(Особливе місце в мистецтві готики західноєвропейських країн займав міський собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (переважно вітражів). Непорівнянний простір собору, вертикалізм його веж і зводів, підпорядкування скульптури ритмам динамічності архітектури, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.). Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.

3. Папа Григорій IX перетворив Інквізицію з Єпископської на Папську, підпорядкувавши її безпосередньо Святому Престолу. Для керування Інквізицією на різних рівнях призначались домініканці та францисканці, монахи з двох нових тоді жебручих орденів, значно рідше — монахи з інших орденів. Для єретиків, що не хотіли відректися від єресей, була призначена смертна кара, для виконання якої їх передавали до рук світської влади.  Папа Інокентій IV у 1252 році дозволив Інквізиції застосовувати тортури. Тут треба помітити, що за весь час існування Інквізиції вона ніколи не застосовувала тортури так масштабно та жорстоко, як світська влада.

Объяснение: