Утворення Литовської держави і його політика стосовно українських земель. До ть будь ласка!​

Объяснение: Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.

Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.

З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.

Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.

Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.

Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією. Удачи!

Відповідь:

Берестейська унія була спробою реалізувати ідею єдності християнських церков, що зародилася 1054 р. після офіційного розколу християнства на західну та східну гілки, а згодом перетворилася на ідею прилучення православних до католицизму.

Берестейська унія була "раною в тілі руського народу", що розколола його на два ворожі табори, сприяла посиленню впливів Риму, полонізації українців та білорусів

Реформація - соціально-політичний рух XVI – XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Реформаційний рух поклав початок новому напрямкові християнського вчення - протестантизмові. Протестантська церква оголошувала свою незалежність від влади папи Римського. Реформація охопила багато європейських країн. Не оминула вона й Польщі та Великого князівства Литовського, у складі яких перебували українські землі. Уряди обох держав спробували перешкоджати поширенню реформаційних ідей. У 1520 р. з'явилася грамота Сигізмунда І, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняла завозити з-за кордону книжки Лютера. Справа істотно змінилася після перетворення Тевтонського (Прусського) ордену на світську державу із спадковим монархом. Державною релігією в Пруссії було проголошено лютеранство. Територіальна близькість Пруссії до Польщі й Литви зумовила швидке поширення на їхніх землях реформаційних ідей та нових віровчень. Річ Посполита стала, за висловом сучасників, притулком єретиків - так католицька церква називала людей некатолицької віри.

На українських землях нечисленні осередки протестантизму почали з'являтись у 30-40-х рр. XVI ст.

Пояснення:

Козаки-військовий стан, що сформувалися на територіях Росії, України, Казахстану. Термін» козаки " був прийнятий на Русі для позначення самостійного і самоврядного збройного населення на різних, нерідко напівпустельних і малонаселених територіях, представників спільнот, що складаються з людей різного етнічного походження, але переважно християнського віросповідання. До кінця XVII століття в Російському царстві також існували особливі категорії служилих людей-біломісні козаки і городові козаки, до кінця XIX століття — станичні козаки, до 1920 року — сибірські городові козаки, а в Речі Посполитій були Надвірні козаки, реєстрові козаки, охочекомонні козаки, грунтові козаки і лісівники.